Чарівник Смарагдового міста - Олександр Мелентійович Волков
Миші збігалися звідусіль; їх було багато тисяч, різного віку і зросту: і маленькі мишата, і середні, і великі старі миші. Одна старезна миша ледве приплентала на лужок і, вклонившись королеві, невдовзі звалилась, задерши лапки догори. Дві онуки поклали бабусю на лопух і старанно махали над нею травинками, щоб вітерець допоміг їй очуняти.
Важко було запрягти у воза тисячі мишей: довелось прив'язати багато тисяч ниток до передньої осі візка. До того ж Дроворуб і Страшило поспішали, потерпаючи, що Лев може померти на маковому полі. Та й нитки часто плутались у їхніх руках.
А ще деякі молоді пустотливі мишки перебігали з місця на місце і заплутували упряж. Нарешті кожну нитку одним кінцем було прив'язано до візка, а другим — до мишачого хвоста, і встановився порядок.
На той час прокинулась зі сну Еллі і зачаровано спостерігала цю дивну картину.
Страшило кількома фразами пояснив дівчинці, що трапилось, і звернувся до Мишки-королеви:
— Ваша величносте! Дозвольте відрекомендувати вам Еллі — фею Будиночка, що карає.
Дві високі особи ввічливо вклонились одна одній і почали дружню розмову.
Приготування було завершено.
Нелегко було двом друзям підняти на віз важкого Лева. Та все ж таки це їм удалося, а миші за допомогою Страшила й Залізного Дроворуба вивезли Лева з макового поля.
Лева перевезли на лужок, де сиділа Еллі під охороною Тотошка. Дівчинка щиро подякувала мишкам за те, що вони врятували вірного друга, котрого встигла дуже полюбити.
Миші перегризли нитки, прив'язані до їхніх хвостиків, і заквапилися до своїх нірок. Мишка-королева подарувала дівчинці крихітний срібний свисток.
— Якщо я буду вам знову потрібна, — сказала Раміна, — тричі подміть у цей свисток, і я — до ваших послуг. До побачення!
— До побачення! — відповіла Еллі.
Цієї миті Тотошко зірвався. з прив'язі, і Раміні довелось рятуватися у густій траві з поспішністю, яка зовсім не личила королеві.
* * *
Мандрівники терпляче чекали, коли нарешті прокинеться Полохливий Лев: він дуже довго вдихав отруйні пахощі макового поля. Та Лев був дужий, і підступні маки не змогли вбити його. Він розплющив очі, кілька разів широко позіхнув і спробував був потягнутися, та стінки возика завадили йому.
— Де я? Хіба я ще живий?
Побачивши друзів, Лев страшенно зрадів і скотився з воза.
— Розкажіть, що трапилося. Я щодуху біг маковим полем, та з кожним кроком мої лапи ставали все важчими, втома здолала мене, і далі я вже нічого не пам'ятаю.
Страшило розповів Левові, як миші вивозили його з макового поля. Лев похитав головою.
— Ну й дивина! Я завжди вважав себе великим і дужим. І ось ці нікчемні, порівняно зі мною, квіточки мало не вбили мене, а жалюгідні маленькі створіння, миші, котрих я завжди зневажав, урятували мене. А все тому, що їх багато, вони діють дружно й стають дужчими за мене, Лева, царя звірів! Що ж ми робитимемо, друзі мої?
— Прямуватимемо далі, — відказала Еллі. — Три заповітних бажання мають бути виконані, і це відкриє мені шлях на батьківщину!
НА КОГО СХОЖИЙ ГУДВІН?
ільки-но Лев прийшов до тями, вся компанія весело рушила далі. М'якенькою зеленою травою вони вийшли на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і дуже зраділи йому, неначе зустріли давнього друга.Незабаром обабіч дороги з'явились красиві паркани, за ними стояли фермерські будиночки, а на полях працювали чоловіки і жінки. Паркани й будинки було красиво пофарбовано у яскраво-зелений колір,? поди теж були у зеленому одязі.
— Це означає, що почалася Смарагдова країна, — мовив Залізний Дроворуб.
— Чому? — запитав Страшило.
— Хіба не знаєш, що смарагд — зелений?
— Я нічого не знаю, — гордо заперечив Страшило. — Ось коли матиму мозок, тоді я все знатиму!
Жителі Смарагдової країни зростом були не вищі за Жуванів. На головах у них були такі самі гостроверхі ширококрисі капелюхи, але без срібних дзвіночків. Вони видавалися непривітними: ніхто не підходив до Еллі і навіть здаля не звертався із запитаннями. Насправді ж, вони просто боялись грізного Лева й маленького Тотошка.
— Гадаю, нам доведеться заночувати у полі, — зауважив Страшило.
— А мені хочеться їсти, — сказала дівчинка. — Фрукти тут смачні, та все-таки вони мені вже набридли, я й бачити їх не можу, охоче виміняла б їх на окраєць хліба! І Тотошко зовсім схуд… Що ти, бідненький, їси?
— А що доведеться… — ухильно відповів песик. Йому зовсім не хотілось зізнаватись, що кожної ночі супроводжував Лева на полювання і харчувався рештками його здобичі.
Забачивши будиночок, на ґанку якого стояла господиня, що здавалася привітнішою за інших жительок селища, Еллі вирішила попрохати притулку на ніч. Залишивши друзів на вулиці, вона сміливо підійшла до ґанку.
— Чого тобі, дитино?.. — запитала жінка.
— Пустіть нас, будь ласка, переночувати!
— Але ж з тобою Лев!
— Не бійтесь його: він ручний, ще й до всього, страхополох.
— Якщо так, то заходьте, — відповіла жінка, — матимете вечерю й постіль.
Компанія увійшла в дім, здивувавши й налякавши дітей та господаря. Коли переляк минув, господар запитав:
— Хто ви такі й куди прямуєте?
— Ми йдемо до Смарагдового міста, — відповіла Еллі, — хочемо там побачити Великого Гудвіла.
— Та невже? А ви певні, що Гудвін захоче вас прийняти?
— А чому б ні?
— Бачте, він нікого не приймає. Я багато разів бував у Смарагдовому місті, це дивовижне й чудове місто, та мені так і не пощастило побачити Великого Гудвіна, і я знаю, що це нікому й ніколи не вдавалося.
— Хіба він не з'являється на люди?
— Ні. День, і ніч він сидить у великій тронній залі свого палацу і навіть ті, хто йому прислуговує, не бачать його обличчя.
— На кого ж він схожий?
— Важко відповісти, — задумливо відповів господар. — Справа в тому, що Гудвін — Великий Мудрець і може з'явитися у будь-якій подобі. Іноді у вигляді птаха чи леопарда, часом обернеться кротом. Дехто бачив його в подобі риби або мухи, врешті, у тому вигляді, в якому йому забагнеться когось прийняти. А який він насправді — ніхто не знає.
— Це дивно і страшно, — сказала Еллі. — Та ми спробуємо побачити його, інакше наша подорож буде надаремною.
— А чому вам так хочеться побачити Гудвіна Жахливого? — запитав господар.
— Я хочу попросити у нього трохи мозку для моєї солом'яної голови, — сказав Страшило.
— О, це для нього дрібниця! Мозку в нього значно більше, ніж йому потрібно. Він у нього розкладений у торбини, і в кожній — особливий
