Чарівник Смарагдового міста - Олександр Мелентійович Волков
Тим часом пліт несло вниз за течією. Бідолашний Страшило залишився далеко позаду, а незабаром і зовсім зник за поворотом річки.
— Доведеться мені лізти у воду, — промовив Полохливий Лев, дрижачи всім тілом. — Ох, і боюся ж я води! От якби Гудвін уділив мені сміливості, тоді мені й мере було б по коліна, а так… Але нічого не поробиш — нам треба якось дістатися берега. Я попливу, а ви тримайтеся за мого хвоста.
Лев плив, сопучи від напруги, а Залізний Дроворуб міцно тримався за кінчик його хвоста. Важка то була робота — тягнути пліт, однак Лев поволі наближався до другого берега. Незабаром Еллі переконалась, що жердина дістає дна, і почала допомагати Левові. Після важких зусиль зовсім змучені мандрівники нарешті дістались берега — дуже далеко від того місця, де починали переправу.
Лев тут же на березі простягнувся, задерши лапи догори, щоб просушити своє змокле черево.
— Куди тепер підемо? — спитав він, мружачись на сонечко…
— Назад, туди, де залишився наш друг, — відповіла Еллі. — Ми ж не можемо йти далі, не визволивши нашого любого Страшила.
Подорожні пішли берегом проти течії річки. Вони довго ішли, похнюпивши голови, плутаючись ногами в густій траві, і кожен з сумом думав про товариша, який залишився посеред річки.
Раптом Залізний Дроворуб закричав щосили:
— Погляньте!
І вони побачили Страшила, який мужньо висів на жердині посередині широкої та швидкоплинної річки. Сердега здалеку здавався таким сумним, маленьким та самотнім, що у друзів на очі навернулися сльози. Найбільше розхвилювався Залізний Дроворуб. Він безладно бігав берегом, кинувся був і до води, та вчасно схаменувся і відскочив назад, потім скинув свою шапку-лійку, приклав до рота, ніби рупор, і оглушливо закричав:
— Страшило! Любий друже! Тримайся! Зроби ласку, не падай у воду!
Залізний Дроворуб умів дуже ввічливо просити. До мандрівників долинуло ледь чутне:
— … юусь!.. коли… е… лююсь…
Це означало: «Тримаюсь! Ніколи не стомлююсь!..»
Згадавши, що Страшило справді ніколи не стомлюється, друзі дуже зраділи, і Залізний Дроворуб знову загорлав у свою лійку-рупор:
— Не падай духом! Ми не підемо звідси, поки не врятуємо тебе!
І вітер доніс відповідь:
— … аю!… тесь… а… не!
Це означало: «Чекаю! Не хвилюйтесь за мене!»
Залізний Дроворуб запропонував сплести довгий мотузок із лика. Потім він, Дроворуб, полізе у воду і зніме Страшила, а Лев витягне їх мотузком. Та Лев насмішкувато похитав головою:
— Ти ж плаваєш не краще від сокири! Залізний Дроворуб засоромлено замовк.
— Напевне, доведеться мені знову плисти, — сказав Лев. — Однак важко розрахувати так, щоб течія принесла мене саме до Страшила…
— А я сяду тобі на спину й спрямовуватиму тебе! — запропонував Тотошко.
Поки мандрівники судили-рядили, на них здалеку допитливо поглядав поважний довгоногий Чорногуз. Згодом він підійшов до мандрівників ближче і зупинився на безпечній відстані, підібгавши праву ногу і примруживши ліве око.
— Що ви за публіка? — спитав він.
— Я — Еллі, а це мої друзі — Залізний Дроворуб, Полохливий Лев і Тотошко.
— Ми йдемо в Смарагдове місто.
— До Смарагдового міста не сюди, — зауважив Чорногуз.
— Та ми знаємо. Але нас занесла річка, і ми загубили товариша.
— А де він?
— Оно! Бачиш? — Еллі показала рукою. — Висить на жердині.
— Чого він туди забрався?
Чорногуз був розсудливий птах і хотів знати все до найменших подробиць. Еллі розповіла, чому Страшило опинився посеред річки.
— От якби ти його врятував! — крикнула Еллі і благально склала долоні. — Ми так будемо тобі вдячні!
— Я поміркую, — поважно мовив Чорногуз і заплющив праве око: всі лелеки, коли роздумують, обов'язково заплющують праве око. Та ліве око він заплющив іще раніше, от і стояв він із закритими очима на лівій нозі й похитувався, а Страшило висів на жердині серед річки й теж похитувався од вітру.
Подорожнім надокучило чекати, і Залізний Дроворуб мовив:
— Послухаю, про що він думає, — і тихо наблизився до Чорногуза.
Але до нього долинуло рівне з присвистом дихання Чорногуза, і Дроворуб здивовано вигукнув:
— Та він спить!
Чорногуз і справді, поки думав, заснув. Лев страшенно розгнівався й гаркнув:
— Я його з'їм!.
Чорногуз спав чуйно й одразу розплющив очі.
— Вам здається, що я сплю? — схитрував він. — Ні, то я просто замислився. Таке важке завдання… Дуже великий і важкий ваш товариш, от і міркую, чи вдасться перенести його на берег.
— Це він важкий? — вигукнула Еллі. — Та Страшило напханий соломою і легенький, як пір'їнка! Навіть я його піднімаю.
— Ну, тоді я спробую! — сказав Чорногуз. — Але знайте, коли він виявиться заважким, я кину його у воду. Добре було б спочатку зважити вашого друга, але де візьмеш зараз ваги. Лечу.
Як видно, Чорногуз був обережним і розважливим птахом.
Чорногуз змахнув широкими крилами й полетів до Страшила. Він учепився йому у плечі міцними кігтями, легко підняв і переніс на берег, де сиділа Еллі з друзями.
Коли Страшило знову опинився на березі, він гаряче обійняв друзів, а потім звернувся до Чорногуза:
— Я вже гадав, що мені доведеться вічно стирчати на жердині посеред річки й лякати рибок! Зараз я не можу тобі подякувати як слід, бо у мене в голові солома. Але після відвідин Гудвіна я розшукаю тебе, і ти дізнаєшся, яка сердечна дяка людини, що має мозок.
— Дуже радий, — поважно відповів Чорногуз. — Я люблю допомагати тим, хто потрапив у біду, особливо коли мені це не дуже важко… Ой, забалакався я тут з вами. А на мене ж чекають дружина та дітки. Зичу вам благополучно дістатися Смарагдового міста й одержати все те, чого ви бажаєте!
І він ввічливо подав кожному мандрівникові свою червону зморшкувату лапу, й кожний дружньо потис її, а Страшило так трусив її, що мало не відірвав.
Чорногуз полетів, а мандрівники пішли берегом. Щасливий Страшило пританцьовував і співав:
— Ей-гей-гей-го! Я знову з Еллі! Потім через три кроки:
— Ей-гей-гей-го! Я знову з Залізним Дроворубом!
І так він перебирав усіх друзів, у тому числі і Тотошка, а потім починав свою нехитру, але таку щиру та веселу пісеньку.
ПІДСТУПНЕ МАКОВЕ ПОЛЕ
андрівники з веселощами йшли луками, на яких, ніби зірочки, були розсипані привабливі білі та блакитні квіти. Часто траплялись і червоні