Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

Пошпортавшись у кишені, він витягнув пожмаканий десятидоларовий папірець і помахав ним перед хлопчиськами.

— У кого той зошит? — запитав Рінґо.

— Не в мене, — зараз же вигукнув Чахлик.

— І не в мене, — пробелькотів Танк.

— Значить, у тебе, — Рінґо тицьнув пальцем на Прища.

— Рінґо, я не... Я не маю... Я нічого не... — запанікував Прищ.

— Ну що ж, — сказав професор, не зводячи розлюченого погляду з чотирьох розбишак. Гроші він поклав назад до кишені. — Тоді щоб я вас тут не бачив! Чули мене? Ану забирайтеся!

Хлопцям не треба було казати двічі — вони зараз же дали драпака, а професор Віздок залишився посеред вулиці сам. Він стояв і зловісно посміхався — видовище не з приємних. Роззирнувшись, чи, бува, не йде хто, вчитель підійшов до вікна й заглянув усередину. Фіранки було запнуто так, що між ними залишилась тільки невеличка щілинка. Крізь неї професор Віздок зміг розгледіти тільки дві чудернацькі розпливчасті постаті, що стояли біля якихось дверей серед кімнати.

— Цікаво, — пробурмотів він, — страх як цікаво.

Зненацька надворі позимніло. Якусь мить здавалось, що вулицею дме вітер із Північного полюса. І вітер той, як не дивно, віяв з-під дверей Ерікового будинку. Та щойно професор Віздок нахилився, щоб перевірити, у чому річ, як усе стихло. Коли він знову зазирнув у вікно, двійко постатей зникло і двері посеред кімнати — разом із ними.

Професор Віздок хитнув головою.

— Ну так — космічний холод! Як же я хочу відчути тебе на власній шкірі! — прошепотів він, потираючи руки. — Нарешті, Еріку, я тебе знайшов! Я знав, що ти рано чи пізно повернешся.

Розділ одинадцятий

Перестрибнувши через поріг порталу, Джордж відчув, що пливе — не рухається ані вгору, ані вниз, а повільно дрейфує у безмежній темряві космічного простору. Він озирнувся назад, але діра в космосі, де раніше були двері, зникла, наче її й ніколи не було. Отож дорогу назад відрізано, тоді як гігантська брила щораз ближче!

— Тримайся! — крикнула хлопцеві Енні. Ще міцніше стиснувши руку дівчати в космічній рукавиці, Джордж відчув, що вони немовби летять униз, до комети. Обертаючись дедалі швидше й швидше, мов на здоровенній каруселі, Джордж та Енні мчали на величезну брилу, до якої було вже рукою подати. Вони бачили, що один бік комети, обернений до Сонця, яскраво освітлений, тоді як другий, куди промені Сонця не досягали, потопає у темряві. Врешті-решт вони приземлилися на товстий шар обледенілої, вкритої пилом породи. На щастя, мандрівники впали на освітлений бік комети і могли роздивитися, що лежить довкола.

— Ха-ха-ха-ха! — розреготалася Енні, намагаючись підвестись.

Вона допомогла Джорджеві встати й струсила з нього кавалки брудного льоду й дрібні камінці.

— Ну що? — запитала вона. — Тепер ти мені віриш?

— Де ми? — вигукнув Джордж. Від подиву він забув про свій страх. Хлопець почувався легким мов пір’їнка. Озирнувшись довкола, Джордж побачив каміння, лід, сніг і темряву. Здавалось, наче він стоїть на велетенській брудній сніжці, яку хтось пожбурив у космос. Куди не глянь — палахкотіли зорі: їхнє сліпуче сяєво було геть не схоже на ті мерехтливі відблиски, що їх видно із Землі.

— Ми з тобою потрапили в пригоду, — відповіла Енні. — Ми на кометі. Усе відбувається насправді, тепер ти бачиш, що це не вигадка, бачиш?

— Бачу, — визнав Джордж. Він незграбно поплескав її по скафандрі. — Вибач, що я тобі не повірив.

— Та нічого, — великодушно сказала Енні. — Мені ніхто не вірить. Ось чому я мусила тобі це показати. Дивись! — повела вона рукою довкола. — Ти побачиш планети Сонячної системи.

Дівчинка витягнула з кишені скафандра мотузку, на кінці якої було щось схоже на кілочок для намету. Наступивши на нього черевиком, вона загнала кілочок у лід на поверхні комети.

Спостерігаючи за нею, Джордж легенько підстрибнув з радості. Скафандр, що на Землі здавався важким, мов зі свинцю, тепер був легкий як пух. Такий легкий, що можна заввиграшки злетіти ген-ген догори. Джордж спробував перескочити невеличку тріщину на поверхні комети. Цього разу він підстрибнув сильніше — угору і вперед, та назад уже не спустився. Стрибок вийшов гігантський — на кілька сотень метрів! Він більше ніколи не повернеться до Енні...

— Рятуйте! Рятуйте! — закричав Джордж крізь шолом. Стрибок відносив його все далі й далі, хлопець розмахував руками у довколишній порожнечі, силкуючись якось знизитися на комету. Та все марно. Енні залишилась далеко позаду — озирнувшись, Джордж міг хіба що розгледіти її постать. Під ним швидко пролітала поверхня комети. Джордж бачив тут і там ями й невеликі пагорби, але нічого, за що можна було б зачепитися. Нарешті він, здається, почав спускатися. Поверхня щораз ближчала, і зрештою Джордж упав на лід поблизу межі між світлим і темним боками комети. Здалеку він побачив, що Енні біжить до нього, обережно переставляючи ноги.

— Ти мене чуєш? Більше не стрибай! — гукала вона суворим голосом. — Чуєш? Більше не стрибай! Чуєш?

— Більше не буду! — гукнув він, коли Енні підійшла ближче.

— Не роби так, Джордже! — сказала Енні. — Ти міг приземлитися на темний бік комети. І я б ніколи тебе не знайшла! А тепер вставай — черевики мають у підошві маленькі шипи.

Розмовляючи отак по-дорослому, Енні була ані крихти на схожа на ту малу збитошницю, з якою Джордж познайомився у будинку Еріка.

— Комета — це тобі не Земля. Тут ми важимо значно менше, ніж там. І тому один стрибок може занести нас дуже-дуже далеко. Це зовсім інший світ. О, дивись! — змінила вона тему. — Ми якраз вчасно!

— Вчасно? — перепитав Джордж.

— Поглянь сюди! — Енні показала пальцем на другий бік комети.

За кометою тягнувся хвіст із льоду й пилу, який без упину довшав. Нараз він упіймав світло з далекого Сонця й заблищав — здавалось, що комета залишає після себе слід із тисяч діамантів, що сяють у відкритому космосі.

— Яка краса! — прошепотів Джордж.

Вони стояли і мовчки насолоджувалися видовищем. Спостерігаючи за тим, як хвіст щораз довшає,