Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

[5] [6]

— Джордже, що з тобою? — запитала Енні. — Чому ти весь час крутишся?

Джордж гарячково думав, що ж сказати, щоб відвернути її увагу від каменюки, яку він намагався запхати до кишені.

— Чому ми змінили напрям? Чому наша комета летить до Сатурна? Чому ми далі не рухаємось по прямій? — пробелькотів Джордж.

— Ох, та ти взагалі нічого не знаєш, — зітхнула Енні. — Тобі пощастило, що я — справжнє джерело корисних наукових знань, — поважно додала вона. — Ми звернули в бік Сатурна, бо почали на нього падати. Так само, як яблука падають на Землю, як ми впали на комету, як частинки в космічних хмарах падають одна на одну й утворюють кулі, що згодом стають зорями. У всьому Всесвіті все на щось падає. А знаєш, як називається сила, що спричиняє падіння?

Джордж не мав ані найменшого уявлення.

— Вона зветься силою тяжіння.

— То це через силу тяжіння ми зараз впадемо на Сатурн? Невже ми розіб’ємося?

— Та ні, дурненький! Ми рухаємось надто швидко, щоб розбитися. Ми просто привітаємося — і полетимо собі далі.

Енні помахала Сатурну рукою й прокричала «Привіт, Сатурне!» так голосно, що Джордж мимоволі хотів затулити вуха, але на заваді став шолом, тому він і собі зарепетував: «Не кричи!»

— Ой, вибач! — відповіла Енні. — Я не хотіла.

[7]

Промчавши повз Сатурн, Джордж переконався, що Енні мала рацію, — комета пролетіла біля цієї гігантської планети, а не впала на неї. Тепер, здалеку, він побачив, що Сатурн має не лише кільця, а й супутник, як Земля. Придивившись уважніше, хлопець не повірив власним очам! За одним Місяцем був ще один, а там — іще! Поки комета не відлетіла надто далеко від Сатурна, він нарахував п’ять великих супутників — і ще з десяток менших. Отож у Сатурна щонайменше п’ять супутників! Джорджеві ніколи не спадало на думку, що не тільки Земля, а й інші планети можуть мати свого Місяця — а то й цілих п’ять! Він шанобливо дивився на Сатурн, аж поки гігантська планета з кільцями не перетворилась на яскраву цятку у всипаному зірками просторі.

Розділ тринадцятий

Комета знову почала рухатись по прямій. Сонце, яке вони бачили попереду, було більшим і яскравішим, ніж досі, та все одно маленьким порівняно з тим, яким воно здається із Землі. Джордж помітив ще одну яскраву цятку, якої раніше не бачив, — вона без упину збільшувалась.

— Що там таке? — запитав він, показавши пальцем праворуч. — Ще одна планета?

Але відповіді не дочекався. Озирнувшись, хлопець побачив, що Енні кудись зникла. Джордж відчепив мотузку й пішов слідами, що їх дівчина залишила на крижаному поросі. Він пильно стежив, щоб не ступити більший крок, ніж потрібно, аби його знову не віднесло від комети.

Джордж обережно переліз через невеличкий крижаний пагорб — ось і Енні! Вдивляється в якусь дірку в ґрунті. Довкола дірки лежали уламки каменів, що їх немовби виплюнула сама комета. Джордж підійшов до Енні і собі зазирнув у дірку. Та мала кілька метрів завглибшки, на дні нічого цікаво начебто не було.

— Ну що там? — запитав Джордж. — Ти щось знайшла?

— Ем... Розумієш, я пішла прогулятись... — почала пояснювати Енні.

— А чому ти мені не сказала? — урвав її Джордж.

— Ти кричав на мене, щоб я не кричала, — сказала Енні. — Тому я вирішила піти сама. Щоб ніхто на мене не сердився, — додала багатозначно.

— Я на тебе не серджусь, — заперечив Джордж.

— Неправда, сердишся! Ти завжди на мене злий. Навіть коли я з тобою говорю по-доброму.

— Я не злий! — вигукнув Джордж.

— Злий! — закричала у відповідь Енні, стиснувши кулаки й потрусивши ними на Джорджа.

Раптом сталось щось незвичайне. З-під землі коло її ніг вирвався невеликий фонтан із газу й пилу.

— Подивись, що ти наробила! — дорікнув їй Джордж.

Щойно він це сказав, як із каменя просто біля нього шугнув ще один фонтан.

— Що відбувається? — запитав він.

— Нічого особливого, — відповіла Енні. — Усе гаразд, не хвилюйся.

Проте її голос прозвучав не надто впевнено.

— Ходімо назад, — запропонувала вона. — Там гарніше місце.

Доки Джордж із Енні поверталися, довкола них то тут, то там бухали маленькі гейзери, застилаючи все димом, їм обом коти на серці шкребли, але визнати це? Нізащо! Вони просто пішли швидше й уже мало не бігли до свого колишнього місця. А діставшись туди, мовчки пришпилили себе до комети.

Тим часом яскрава цятка, що її Джордж помітив раніше, перетворилась на величезну планету з червоними й блакитними смужками.

— Це Юпітер, — порушила мовчанку Енні. Тепер вона промовляла пошепки й зовсім не була схожа на самовпевненого хвалька. — Найбільша серед планет — її об’єм удвічі більший за об’єм Сатурна. І більш ніж у тисячу разів — за об’єм Землі.

— Юпітер теж має супутники? — запитав Джордж.

— Так, — кивнула Енні. — Але не знаю, скільки саме. Попереднього разу я їх не встигла полічити, тому не скажу точно.

— Ти справді вже бувала тут раніше? — недовірливо перепитав її Джордж.

— Ну звісно! — обурилась Енні.

Джордж не знав, вірити їй чи ні.

Комета з Енні та Джорджем знову почала падати. Джордж тим часом не зводив погляду з Юпітера. Навіть супроти Сатурна той здавався справжнім велетнем.

Коли