Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг
Джордж поторсав кілька хвірток — усі міцно замкнені. Він перелякано роззирнувся, аж раптом йому сяйнула одна ідея. Схопившись за найнижчу гілку яблуні, що звисала через паркан, Джордж підтягнувся і, зачепившись ногами за огорожу, перестрибнув через неї. Він приземлився на великий колючий кущ, подряпавшись і порвавши свою шкільну форму. Лежачи під кущем і тихенько скімлячи, Джордж почув, як по той бік паркану протупотів Рінґо зі своїми друзяками, вихваляючись, що він зробить із Джорджем, щойно той потрапить йому до рук, — хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою.
Джордж лежав на землі, доки не впевнився, що забіяки подались геть. Виплутавшись зі шкільного светра, який безнадійно завис на колючому кущі, він насилу видерся з гілок, що цупко чіплялися за одяг. Усе, що було в кишенях штанів, висипалося на землю. Джорджеві довелося трохи порачкувати, поки він зібрав усе докупи. З гущавини хлопець випірнув на довгий скошений зелений лужок, де на шезлонгу засмагала якась пані. Вона підняла темні окуляри на лоба й здивовано глипнула на Джорджа.
— Бонжур! — прощебетала пані милим голосом і показала пальцем на дім. — Іди туди, там не так міцно зачинено.
— Ох, мерсі, — відповів Джордж, пригадавши одне-єдине французьке слово, яке колись чув.
— І... е-м-м-м... пробачте! — докинув, квапливо минаючи її, та побіг стежиною вздовж стіни будинку. Він відчинив хвіртку, вийшов на дорогу й рушив додому, трохи накульгуючи, позаяк підвернув собі ліву ногу. Джордж шкандибав тихими й сонними вуличками, однак тиша ця тривала недовго.
— Ось він де! — закричав хтось гучно. — Джорджик-коржик! Ти попався!
Джордж зібрав останні сили, намагаючись ще швидше переставляти ноги, але ті наче грузнули в багнюці. Додому було рукою подати — он уже видно кінець вулиці! — але Рінґо та його банда наступали йому на п’яти. Хлопець мужньо шкутильгав уперед — ноги йому вже підкошувались, але за ріг він таки завернув.
— Тобі кінець! — крикнув Рінґо в нього за спиною.
Джордж дибав, спотикаючись, своєю вулицею. Він аж засапався, хапаючи ротом повітря. Усі подряпини, синці й ґулі, що їх він дістав, утікаючи від Рінґо, щеміли, в горлі пересохло, а втома звалювала з ніг. Далеко б він так не зайшов, та, на щастя, вже й не треба було — його дім був просто перед ним. Рінґо зі своїми скаженими друзяками не перемололи Джорджа на фарш, він дістався зеленої хвіртки, і тепер усе буде гаразд.
Треба тільки сягнути до кишені й намацати ключ до вхідних дверей.
Але його там не було.
Джордж вивернув кишені — всі його скарби на місці: скляна кулька, іспанська монета, мотузка, червона спортивна машинка і м’ячик-стрибунець.
Тільки ключа нема.
Напевно, той випав із кишені, коли він перелазив через паркан. Джордж потягнув за шнур дзвінка, сподіваючись, що мама прийшла додому раніше. Дзень-дзелень! Він потягнув ще раз. Удома нікого не було.
Побачивши, як Джордж тупцяє коло зачинених дверей, Рінґо збагнув, що його взяла. Він начепив на обличчя огидну посмішечку й почав поволі підступати до хлопця. Слідом за ним сунули трійко його бридких дебелих приятелів, які полюбляли шукати пригод на свою голову.
Джордж знав, що йому нема куди втікати. Приготувавшись до найгіршого, він заплющив очі й притулився спиною до дверей, у животі аж закрутило. Хлопчина гарячково думав, що сказати, аби змусити Рінґо відступити, але на думку не спадало нічого розумного, а погрожувати зірвиголові — даремно гаяти час. Рінґо чудово знав, що пізніше йому дістанеться на горіхи, але його це ніколи не зупиняло. Раптом кроки затихли — Джордж розплющив одне око, аби подивитися, що відбувається. Рінґо та його посіпаки зупинились посеред доріжки й влаштували таку собі нараду: про те, як їм покарати Джорджа.
— Ні! — вигукнув Рінґо. — Це тупо! Давайте притиснемо його до стіни, щоб він аж заплакав, аби ми його відпустили!
Тільки-но він це сказав, як щось сталося. Щось таке дивне, що опісля Рінґо та його ватазі здавалось, неначе то був сон. Двері сусідського будинку розчахнулися, і звідти вискочив — хто б міг подумати? — маленький космонавт. Невеличка істота в білому скафандрі, круглому скляному шоломі та з причепленою до спини антеною вистрибнула насеред дороги і завмерла у войовничій позі карате — від подиву всі аж ступили крок назад.
— Забирайтеся звідси! — наказав космонавт чудним металічним голосом, — або я накладу на вас Прокляття Прибульця. Ви позеленієте, а ваш мозок закипить і витече через вуха й ніс. Кістки стануть гумові, а на тілі вискочать тисячі бородавок. Ви зможете їсти тільки шпинат і манну кашу й більше ніколи — чуєте, ніколи! — не будете дивитися телевізор, бо від нього вам очі повилазять! Чули?
Космонавт крутнувся на місці й кілька разів махнув руками і ногами — Джорджеві ці рухи видались на диво знайомими.
Рінґо та його посіпаки зблідли й позадкували — від несподіванки їм аж щелепи відвисли. Вони були ні живі не мертві зі страху.
— Біжи всередину! — крикнув космонавт Джорджеві.
Джордж прошмигнув до Сусідського Дому. Він аніскілечки не боявся малого космонавта — крізь скляний шолом хлопець помітив пасмо білявого волосся. Виходить, це Енні його врятувала.
Розділ восьмий
Ху-у-у! — істота в скафандрі зайшла вслід за Джорджем до будинку, захряснувши двері чималим космічним черевиком.
— Я аж спітніла, — додала вона, скинувши круглий скляний шолом і стріпнувши довгим хвостиком. То справді була Енні — від стрибків у важкому костюмі її щоки порожевіли.
— Ти бачив, як вони злякались? — запитала вона Джорджа, широко всміхнувшись і витерши рукавом піт із чола. — Бачив? Ходи за мною.
Дівча рушило коридором, голосно гупаючи черевиками.
— Ага... звісно... бачив. Дякую! пробелькотів Джордж, шкандибаючи за дівчинкою в ту саму кімнату, де вони з Еріком спостерігали за народженням і смертю зорі. Ще вранці він не міг дочекатися, коли знову побачить Космоса, однак тепер почувався зовсім кепсько.
