Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

Енні помахала рукою й усміхнулась хлопцеві.

— Бувай, Джордже! — обізвався Космос. — Дякую, що скористався моїми надзвичайно потужними можливостями.

— Дякую і тобі, Космосе! — ввічливо відповів Джордж.

Після цих слів Ерік провів Джорджа з Фредді в коридор, а тоді — через поріг на вулицю, у реальне життя на планеті Земля.

Розділ шостий

Наступного дня у школі Джорджеві не йшли з думки дива, побачені в Еріковому будинку. Велетенські хмари, відкритий космос і летючі брили! Космос, найпотужніший у світі комп’ютер! І всі вони живуть по сусідству з ним — хлопчиськом, якому батьки заборонили мати вдома навіть найпростіший комп’ютер. Його переповнювали емоції — за партою, яку бачив уже мільйон разів, було несила всидіти.

У своєму зошиті Джордж виводив кольоровими олівцями якісь закарлючки, намагаючись зобразити дивовижний Еріків комп’ютер — той, що вміє ось так узяти й створити посеред кімнати вікно, а в ньому показати народження й смерть зорі. В уяві Джордж намалював досконалу картинку, однак перенести її на папір — та ще й так, аби було схоже на те, що він побачив власними очима, — ой як нелегко! Хлопець почав втрачати терпець. Він то закреслював якусь частину свого малюнка, то знову малював — врешті ціла сторінка перетворилась на одну здоровенну карлючку.

— Ой! — скрикнув Джордж, коли йому в потилицю поцілив снаряд — кулька з пожмаканого паперу.

— О, Джордже! — сказав учитель, професор Віздок. — То ти все-таки тут, серед нас. Як мило!

Той аж підскочив. Професор Віздок стояв поруч, утупивши в нього погляд з-поза брудних окулярів. На його піджаку красувалася велика синя чорнильна пляма, що своєю формою була схожа на зірку, яка щойно вибухнула.

— Ти хочеш щось сказати своїм однокласникам? — запитав професор Віздок, зиркнувши на зошит, що його Джордж сяк-так затулив рукою. — Бо сьогодні ми хіба почули, як ти вмієш ойкати.

— Та ні, — пробелькотів Джордж здавленим голосом.

— Невже не хочеш сказати: «Шановний професоре Віздок, ось моє домашнє завдання, над яким я працював у поті чола усі вихідні»?

— Ем-м-м... — присоромлено протягнув Джордж.

— Або: «Професоре Віздок, на уроках я уважно слухав кожне ваше слово, все занотував, дописав власні зауваження, і ось мій проект, яким ви будете надзвичайно задоволені»?

— М-м-м-м... — прогугнявив Джордж, мізкуючи, як викрутитися цього разу.

— Такого ти, звісно, не скажеш, — похмуро промовив професор Віздок. — Зрештою, я всього лиш учитель і цілими днями стою тут і розповідаю всяку всячину, щоб трохи себе потішити й розважити. І анітрохи не сподіваюсь, що комусь із учнів колись стануть у пригоді мої спроби їх чомусь навчити.

— Але ж я вас слухаю, — заперечив Джордж, якого вже почали мучити докори сумління.

— Можеш не підлещуватися, — грубувато відказав професор Віздок. — Це тобі не допоможе.

Він різко обернувся.

— Ану дай сюди! — учитель вихором промчав через цілий клас і вихопив із рук хлопчини за задньою партою мобільний телефон.

Професор Віздок носив твідові піджаки й висловлювався наче людина з минулого століття, але учні боялись його як вогню і ніколи не збиткувалися з нього так, як з інших учителів, які на свою голову надумали з ними приятелювати. Він тільки недавно з’явився у їхній школі, та в перший же день змусив замовкнути цілий клас своїм пронизливим поглядом. Професор Віздок був людиною старомодною, стриманою і замкнутою, через те на його уроках завжди панувала дисципліна, домашні завдання здавалися вчасно і навіть найбільші шибайголови випростували спину й замовкали, коли він походжав класом.

Дітлахи прозвали його «Гвіздок», бо на дверях його кабінету висіла табличка «Професор Ґ. Віздок». Або «Гвіздок-Грибок», бо він, мов той гриб, любив виростати з-під землі в найглухіших закутках школи.

Ось зашурхотіли черевики на товстій підошві й війнув ледь чутний запах прілого тютюну — і Гвіздок тут як тут, задоволено потирає пошрамовані руки, готовий покласти край усяким капостям, що їх збиралися встругнути котрісь із хлопчаків. Ніхто й гадки не мав, як він зумів покрити обидві руки багряними, пухирчастими, жаскими плямами від опіків. І ніхто нізащо б не наважився його про це запитати.

— А може, Джордже, — сказав Гвіздок, ховаючи до кишені щойно відібраний мобільний телефон, — ти будеш такий ласкавий і розповіси своїм однокласникам, що символізує твій художній шедевр, над яким ти грів чуба цілий ранок?

— Ем-м-м, це... — пробелькотів Джордж, відчуваючи, як його вуха рожевіють і починають палати вогнем.

— Голосніше, хлопче, голосніше! — вигукнув Гвіздок. — Нам усім страх як кортить дізнатися, що це могло б означати! Правда ж, хлопці й дівчата?

Він підняв аркуш із зображенням Космоса так, щоб його побачив увесь клас.

Діти захихотіли, радіючи, що цього разу Гвіздок вибрав собі іншу жертву.

У ту мить Джордж усією душею ненавидів Гвіздка — так сильно, що враз викинув з голови страх зазнати сорому чи приниження перед однокласниками. На жаль, про обіцянку, яку він дав Ерікові, хлопець теж забув.

— Взагалі-то це дуже особливий комп’ютер, — голосно заявив він, — який показує, що відбувається у Всесвіті. Він належить моєму приятелеві, Еріку.

Джордж не зводив з Гвіздка ясно-блакитних очей, уп’явшись у нього рішучим поглядом з-під рудого чуба.

— У космосі є дивовижні предмети, які там безперестанку кружляють, — наприклад, планети, зорі, золото й всяке таке інше.

Кінцівку Джордж вигадав сам — Ерік ні словом не згадував про золото в космічному просторі.

Хлопець ще ніколи не бачив, щоб Гвіздок втратив на своєму уроці дар мови. А тепер учитель завмер на місці із зошитом у руках і, роззявивши рота, витріщився на Джорджа.

— То він усе-таки працює, — прошепотів він. — Іти це бачив. Не можу повірити...

Гвіздок, здавалось, намагався оговтатися від сну. Він швидко згорнув зошит, віддав його Джорджеві й повернувся до свого стола.

— Зважаючи на вашу сьогоднішню поведінку, — суворо мовив Гвіздок, — я даю вам завдання написати сто рядків. Прошу чітко й охайно написати у своєму зошиті: «Я не надсилатиму есемесок на уроках професора Віздока, бо я уважно слухаю цікаві теми, про які він розповідає». І так сто разів.