Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

Учні обурено забурмотіли. Їм кортіло подивитись, як учитель дасть Джорджеві на горіхи, а той, натомість, покарав їх усіх за зовсім інше, а Джорджа й поготів пробачив.

— Але ж, учителю, так несправедливо! — проскиглив хлопчина із задньої парти.

— Життя взагалі несправедливе, — весело відповів Гвіздок. — І я пишаюся, що ти це втямив, бо це чи не найкорисніша наука, яку я міг вам дати. Беріться до роботи, хлопці й дівчата!

Вчитель сів за стіл, витягнув книжку, повну складних рівнянь, і почав гортати сторінки, раз у раз поважно киваючи.

Джордж відчув, що йому по спині хтось ляснув лінійкою.

— Це ти у всьому винен! — просичав Рінґо, найвідчайдушніший у їхньому класі шибайголова, який сидів позаду Джорджа.

— Тихо! — гримнув Гвіздок, не зводячи очей із книжки. — Кожен, хто хоч словом обізветься, писатиме не сто рядків, а двісті!

Джордж спритно виводив на папері рядок за рядком — і тільки дописав охайним почерком останнє речення, як зателенькав дзвінок. Перед тим як покласти свій зошит Гвіздку на стіл, він акуратно вирвав сторінку із зображенням Космоса і, склавши, заховав до задньої кишені штанів. Та не встиг Джордж вийти з класу, як Гвіздок наздогнав його і перегородив дорогу.

— Джордже, — голос його звучав дуже серйозно, — цей комп’ютер справді є? Ти бачив його на власні очі?

Від його погляду у хлопця мурашки по спині забігали.

— Я все... е-м-м-м... вигадав, — пробубонів Джордж, аби якомога скоріше спекатися вчителя. Навіщо він вибовкав усе перед Гвіздком?!

— Де він, Джордже? — тихо запитав учитель, карбуючи кожне слово. — Ти мусиш мені сказати, де живе цей дивовижний комп’ютер!

— Нема ніякого комп’ютера, — відказав Джордж, зумівши прослизнути під учителевою рукою. — Його не існує. Я просто його вигадав — і крапка.

Гвіздок відступив на крок і пильно глянув на Джорджа.

— Будь обережний, — моторошно прошепотів він, — будь дуже обережний!..

І пішов собі геть.

Розділ сьомий

Дорога додому випала довга й спекотна. Сонце, незвично гаряче як на початок осені, пекло так, що асфальт вгинався під ногами. Джордж плентався хідником, а повз нього мчали великі автівки, залишаючи по собі смердючі випари. У деяких із цих велетенських блискучих почвар сиділи шкільні хвальки — батьки везли їх додому, а вони тим часом дивились на задньому сидінні фільми. Проїжджаючи повз Джорджа, дехто з них корчив йому гримаси, насміхаючись, що він іде пішки. Інші радісно махали рукою — певно, думали, що він зрадіє, побачивши, як вони зникають удалині в своїх здоровецьких пожирачах бензину. Ніхто жодного разу не зупинився й не запропонував підвезти його додому.

Проте сьогодні Джордж на це чхати хотів. Він мав про що поміркувати дорогою додому й тішився, що йде сам. Думки його кружляли довкола космічних хмар, гігантських вибухів і мільйонів років, які йшли на те, щоб народилася нова зоря. Думками він полинув ген-ген до самого Всесвіту — так далеко, що йому зовсім вилетіла з голови одна важлива річ, що стосувалась його життя на планеті Земля.

— Ей! — Джордж почув позаду себе гучний крик, який зараз же повернув його до реальності. «Хоч би то хтось просто крикнув на вулиці, — подумав хлопець, — тільки б не до мене». Він пішов швидше, притиснувши портфель до грудей.

— Ей! — знову хтось закричав, цього разу вже ближче.

Стримавши в собі бажання озирнутися, Джордж ще дужче пришвидшив крок. Він ішов уздовж траси, якою мчали автомобілі, а з іншого боку простягся міський парк, де не було як сховатися. То тут, то там росли тоненькі деревця — за ними не причаїшся, а йти попід кущами — погана ідея. Найменш за все на світі Джордж мріяв про те, щоб хлопці, які, мабуть, ішли слідом за ним, затягнули його до кущів. Він ішов, не зупиняючись, мало не біг, а серце гупало в грудях, мов барабан.

— Гей, Джорджику-коржику! — щойно хлопець почув цей вигук, йому аж кров в жилах захолола. Справдились його найгірші страхи. Зазвичай Джордж вихором вилітав зі школи після уроків, і поки його дебелі, неповороткі однокласники ще давали один одному щиглів у роздягалці, він уже був на півдорозі додому. Він чув жахливі історії про те, як Рінґо і його посіпаки знущаються зі школярів, яких ловлять на вулиці. У школі, де Рінґо облаштував своє царство терору, всі шепотілися, як тому зголили брови, іншого підвісили догори дриґом, а он того — вимастили грязюкою, загнали без штанів на дерево, розмалювали незмивним чорнилом або залишили за цапа-відбувайла коло розбитих вікон.

Однак того сонячного, сонливого осіннього пообіддя Джордж скоїв жахливу помилку. Він вирішив не квапитись додому саме в той день, коли Рінґо зі своїми приятелями тільки й мріяли його запопасти. Розлютившись на Джорджа за те, що той завдав їм лишнього клопоту на уроці Гвіздка, вони, спраглі помсти, вирушили слідом за ним.

Джордж роззирнувся. Попереду він угледів гурт мам з візочками, які наближалися до перехрестя. Регулювальниця саме зупинила рух автомобілів, щоб дати людям перейти дорогу. Хлопець метнувся уперед до мам із дітьми й спритно пробрався поміж візочків до середини. Поки регулювальниця тримала в руках яскраво-жовтий знак, Джордж неквапом переходив дорогу, вдаючи, наче належить до гурту молодих жінок з дітлахами. Але в душі він знав, що йому не вдасться нікого обвести круг пальця. Коли Джордж минав регулювальницю, та підморгнула йому й тихенько сказала: «Не хвилюйся, хлопчику, я затримаю їх на хвилинку-дві. А ти мерщій біжи додому, щоб ті розбишаки тебе не зловили».

Ступивши на протилежний бік вулиці, Джордж, на свій подив, побачив, що регулювальниця прихилила знак до дерева й стоїть поруч, свердлячи Рінґо та його посіпак суворим поглядом. Знову загуркотіли автомобілі, а Джордж, кваплячись геть, почув ще один розлючений вигук.

— Гей! Нам треба перейти вулицю! Нам треба додому... домашнє робити! Якщо ви нас не пропустите, я скажу мамі, і вона прийде й дасть вам!

— Дивись, щоб тобі не дали, Річарде Брайт! — пробурмотіла регулювальниця, поволі виходячи зі знаком на дорогу.