Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер
Я була вражена.
— І ви не побоялися сісти за кермо такого великого авто?
— Розумієте, пан Ґольдштерн навчив мене, як підвищувати самооцінку. Усі його співробітники ведуть такі собі журнали досягнень.
— Я теж, — запишнилася я.
Тепер настала черга пані за кермом дивуватися. Я гордо погладила Мані, той притьмом лизнув мене в обличчя. «Треба його від цього відучити», — подумала я собі.
Нарешті ми приїхали до санаторію. Я не любила лікарень. Однак ця більше скидалася на ексклюзивний курортний готель. Ось і маєш переваги заможності.
Наша водій провела нас до покоїв пана Ґольдштерна. Він сидів у фотелі і був у чудовому гуморі.
Мані, метляючи хвостом, відразу кинувся до нього і лизнув чоловіка в обличчя.
— Він і мене так лиже, — повідомила я. — Я вирішила відучити його від цієї звички…
— Радий тебе бачити, — привітався зі мною пан Ґольдштерн.
— Я з нетерпінням чекала нинішнього дня, — щиро призналась я, хоч і сама до пуття не знала, чому так прагнула знову побачити цього пана. Щоправда, я мала надію довідатися, чому Мані вміє розмовляти людською мовою.
Пан Ґольдштерн якийсь час обережно бавився з лабрадором, певно, давалися взнаки поранення, які спричиняли біль від різких рухів. Та загалом він почувався непогано.
За якийсь час пан Ґольлдштерн знову повернувся до мене. Його цікавило все, пов’язане з Мані. Я розповіла, чим годую собаку, скільки часу ми гуляємо, про наші прогулянки з Наполеоном, про те, як Мані допомагає мені вишколювати сусідського пса.
— Я ще під час нашої першої зустрічі подумав, як добре ти вмієш знаходити спільну мову з тваринами, — задоволено кивнув головою чоловік. — Можеш собою пишатися!
— Завтра вранці я запишу це до свого журналу досягнень, — бовкнула я.
Пан Ґольдштерн вражено звів на мене очі.
— Ти ведеш журнал досягнень? Як тобі спало таке на думку? — поцікавився він.
Я густо почервоніла. Як я могла йому пояснити? Я ж не мала права виляпати Мані таємницю про його вміння розмовляти і про те, чого він мене навчив!
Чоловік відчув мою ніяковість і нерішучість, і з його обличчя відразу зник запитальний вираз.
— Про це необов’язково говорити, — запевнив він.
— Ні-ні, річ не в тому, — спробувала виправдовуватись я, та, зрештою, вирішила бути чесною. — Це не моя таємниця, я не можу її зрадити…
На моє здивування, пан Ґольдштерн без зайвих слів погодився з моєю позицією.
— Я також маю таємниці, тому розумію своїх співрозмовників.
Після такої відповіді я відразу ж заспокоїлася. Видно, цей багатий чоловік серйозно ставиться до мене.
Пан Ґольдштерн замислено дивився на мене.
— Я ось запитую себе, чим ти відрізняєшся від більшості інших дітей? Можеш мені сказати?
Я на мить задумалася. До появи Мані у нас навряд чи я зуміла би відповісти.
Тоді я була цілком «нормальною», але тепер багато чого змінилося.
— У мене інакші інтереси… Я хотіла би заробити багато грошей, щоб поїхати до Каліфорнії і купити собі ноутбука, — пояснила я, а ще розповіла про список з десяти найзаповітніших мрій, касетки та альбом бажань, про те, скільки грошей заробила першого тижня за догляд Наполеона, не забула про фінансові проблеми своїх батьків та про Марселя.
Пан Ґольдштерн уважно слухав, він умів слухати. Коли я закінчила розповідь, щиро похвалив:
— Мене дуже тішить те, що ти розказала, Кіро! Не маю сумніву, ти досягнеш поставленої мети! Тільки нікому не дозволяй збити себе на манівці…
— Мама вже посміялася з мене… — поскаржилась я і розповіла про той випадок, коли мама випадково помітила мої касетки бажань.
— Знайдуться й інші насмішники, та більшість перейметься до тебе повагою, — заспокоїв мене пан Ґольдштерн. — До того ж не думаю, що мама хотіла тебе скривдити. Просто твоя ідея видалася їй трохи безглуздою і нереальною. Іноді буває легше досягнути божевільної мети, аніж «нормальної». Ставлячи перед собою велику мету, треба, звісно, докласти й набагато більше зусиль.
Мані тим часом побіг до парку погасати у хащах.
— Ми ще не обговорили один важливий момент, — знову озвався багатий чоловік. — Ти довгий час утримувала Мані, я хотів би компенсувати ці витрати.
— За його харчування платила не я, а мої батьки. До того ж я дуже люблю Мані! — сказала я.
— Пропоную таке, — незворушно вів далі пан Ґольдштерн. — Ти передаси батькам від мене чек. І приведи їх якось мене провідати. Може, мені вдасться поговорити з ними про їхню фінансову ситуацію…
Мені наче камінь спав із душі.
Я вже і так і сяк міркувала, як би то влаштувати батькам консультацію пана Ґольдштерна.
— Ти, звичайно, також дещо одержиш… Дай-но полічити. Ти вже давно доглядаєш Мані, скоро буде рік. Як дивишся на те, що я оплачу твої послуги по 5 Ђ за день?
Така пропозиція була мені не до душі.
— Я дбала про Мані не за гроші, бо відразу полюбила його! — розсердилась я.
Пан Ґольдштерн засміявся, однак — я це відчула — не злостиво.
— Так мислять, Кіро, більшість людей, і я колись таким був. Але назви мені хоча би одну причину, чому ти не повинна заробляти гроші справою, яка приносить задоволення, — мовив пан Ґольдштерн.
Щось подібне я чула вже не раз. Правильно, і Марсель мені таке казав, і пан Ганенкамп. Та все ж я чулася винуватою.
— Хочу тобі дещо сказати, — вів далі пан Ґольдштерн. — Я готовий заплатити 5 Ђ за день саме тому, що Мані тобі небайдужий. Я певний, що лабрадорові добре у вас живеться і житиметься й надалі. Лише щира любов робить твою «роботу» такою дорогою.
Пан Ґольдштерн не цілком мене переконав, та все ж я не змогла втриматися від спокуси підрахувати, скільки зароблю за рік… Я мала дурну звичку під час лічби похитувати головою й примружувати очі. Пан Ґольдштерн засміявся, і я збагнула, що мене застукали за гарячому…
— Так, це багато грошей, — сказав він поважним тоном. — Я виплачу їх за однієї умови — п’ятдесят відсотків цих коштів ти відкладеш на зберігання.
— Та я всі заощаджу! — радісно запевнила я. — Зрештою, моя мета — поїздка до Сан-Франциско, уже наступного року!
— Я не це мав на увазі, — заперечив чоловік. — Те, про що ти кажеш, — це витрати, а не заощадження. І воно добре, бо ж саме на це призначався твій заробіток. Та, щоб стати заможною людиною, треба ще й відкладати гроші, тобто ти повинна мати заощадження, які ніколи не витрачатимеш.
— Навіщо ж гроші, якщо їх не витрачати? — здивувалась я.
— Щоб жити за них, — відповів пан Ґольдштерн. — Розкажу тобі з цього приводу одну історію.
Я зручно вмостилася — полюбляла слухати різні історії. Мані тим часом повернувся і ліг коло нас. Він, здавалося, був дуже задоволений змістом нашої розмови.
— Жив собі якось селянин, який мав курку і мріяв лише про те, щоб вона щодня несла йому яйце до сніданку. Та одного дня він знайшов у гнізді золоте яйце. Селянин спершу не повірив, звісно, своїм очам — може, хто поглузував з нього? Про всяк випадок заніс яйце до ювеліра, і той підтвердив, що яйце з чистого золота. Селянин продав яйце