Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер
Ми тихо кралися далі. Час від часу під нашими ногами хрускала якась гіллячка. Нарешті добралися до тераси: харчі для Біанки, дійсно, стояли там, але щось, здавалося, було негаразд. Ми боязко роззирнулися навсібіч, собаки нараз почали гарчати.
Біанка побігла до дверей, що виходили на терасу. Ми дивилися їй услід і раптом помітили, що двері не замкнені, а лише прихилені. Біанка штовхнула двері носом, загавкала і кинулася досередини. Невдовзі її гавкіт уже приглушено долинав з глибини будинку і дедалі більше віддалявся. Потім усе стихло. Ми ще трохи почекали, проте собака не поверталася. Стиха покликали її — жодної відповіді. Ми немов закам’яніли. Я обережно озирнулася — Моніка стояла позаду мене біла, наче крейда. Пудель заскочив їй на руки, вона злякано притискала його до себе.
Марсель першим опанував себе. Він подав мені знак не відпускати Мані й Наполеона. Я тримала обох собак за нашийники. Добре, що тренувала Наполеона, подумала я на якусь частку секунди. Притиснувшись до стіни, Марсель обережно прокрався до дверей, переступив поріг, увімкнув світло. За якийсь час — нам здавалося, минула вічність, — хлопець знову з’явився на порозі і махнув рукою, щоб ми підійшли.
— Наче нікого, — прошепотів він.
Я, крадучись, підійшла до нього з двома собаками.
— Нізащо не увійду досередини, — долинув голос Моніки.
— Гаразд, зачекай тут, — погодився Марсель.
Таке рішення їй теж не сподобалося — залишатися самій на терасі було іще страшніше, тож вона увійшла до будинку разом з нами. Ми опинилися у вітальні. Безлад цього разу не видавався затишним, навпаки, наганяв страх.
— Тут побував хтось чужий, — констатував Марсель.
— Та ні, — заперечила я. — У пані Козир завжди так було…
— Поглянь, двері виламані, — наполягав Марсель.
Він мав рацію, на одвірку виразно виднілися сліди зламу. А тоді я збагнула, чому безлад не видався мені звичним. Усі картини було знято зі стін, а меблі перевернуто догори дриґом. Усе тут скидалося на декорації пригодницького фільму, в якому шпигуни шукають засекречену мікроплівку. Тут мені згадався жахний сон минулої ночі. Я ж постановила собі бути обережною! І ось стою в порожньому будинку, до якого вдерлися грабіжники… Може, злочинці все ще тут? Кров стугоніла мені у скронях.
Раптом ми почули скрадливі кроки, під якими поскрипувала дерев’яна підлога. Я заціпеніла. Кроки наближалися. Марсель швидко роззирнувся і озброївся старою підзорною трубою, що валялася біля крісла. Нараз двері до вітальні з вищанням прочинилися на кілька сантиметрів. Ми аж підскочили з несподіванки, а Моніка голосно скрикнула. Тієї миті у щілину протиснулася велика голова Біанки. Ми зовсім про неї забули, тож тепер полегшено зітхнули. Мані з Наполеоном теж зраділи.
Марсель знову першим тверезо оцінив ситуацію.
— Хто б тут не побував, уже, напевно, утік, почувши нас. Інакше собаки не поводились би так спокійно.
Я глянула на Мані. Той, здавалося, анітрохи не тривожився. Я обійняла його за шию і сама відразу заспокоїлася. Навіть Віллі зіскочив Моніці з рук і тепер безтурботно нюшкував у кутку.
У старому льоху
Потроху ми прийшли до тями і вирішили оглянути будинок. Моніка наполягала викликати поліцію. Але ж це можна було зробити і згодом… Переміг дух авантюризму. Ми обережно почали обшук, оглянули кожну кімнату, усюди виднілися такі самі сліди спустошення, однак нічого надзвичайного не знайшли.
— Цікаво, звідки міг долинати голос Біанки, коли вона зникла в будинку? — запитав Марсель.
— Десь тут мусить бути глибокий льох, — озвалася Моніка і аж затремтіла. — А ще, напевно, бездонне підземелля.
Я не стрималася від сміху, хоча на душі шкребли кішки. Ми ще раз пройшлися будинком у пошуках входу до льоху. Він виявився під сходами і скидався на двері шафи. Двері теж були прихилені. Ми обережно відчинили їх, зазирнули у темряву. Униз вели стрімкі сходи, вмикача світла ми так і не знайшли.
— У вітальні я бачила декілька свічок, — згадала я.
Марсель кивнув.
Ми швиденько принесли свічки, Моніка запалила їх, водночас відраджуючи нас від наших намірів.
— Невже ви хочете спуститися униз? Тільки без мене!
— Окей, — погодився Марсель. — Почекаєш тут разом з Віллі та Наполеоном. Я і Кіра з Біанкою та Мані дослідимо льох.
Я би теж залюбки зосталася з Монікою, але мені було неймовірно цікаво, що ж там, унизу. До того ж, я не хотіла осоромитися перед братом, щойно завоювавши його повагу. Отож ми з Марселем та собаками навпомацки рушили вниз сходами. То мусив бути дуже старий льох, голі камені стін примарно мерехтіли у світлі свічок.
Нарешті ми опинилися посеред великої кімнати, заваленої усіляким мотлохом, на численних полицях громадилися слоїки з розмаїтою консервацією. Стеля нависала так низько, що Марселеві доводилося пригинати голову. Ми уважно все оглянули, але не помітили нічого незвичайного.
— Тут нічого не знайдемо, — прошепотіла я.
Марсель показав рукою на маленькі дверцята у стіні за полицями. Я була вражена, сама зроду би не помітила тих дверцят. Ми обережно відсунули стелаж з полицями, щоб, бува, не скинути на підлогу якогось слоїка; потім спробували відчинити двері, однак вони були замкнені намертво.
— Нічого не вдієш, — розчаровано мовив Марсель. — Шкода, а так кортіло довідатись, які таємниці криються за ними.
— Може, там ховають скарб, — подражнила я братика.
— Без жодного сумніву, грошей там, як у Форті Кнокс, — захихотів Марсель.
Тієї миті Біанка штовхнула мене носом, у зубах вона тримала щось темне. Я придивилася — то був ключ! Вівчарка заметляла хвостом і випустила ключа з пащі.
— Розумна собака! — похвалила я. — Мабуть, не раз носила ключа за господинею.
Де його ховали, ми навіть не здогадувалися.
Марсель підняв ключа й повільно відчинив дверцята. Ми посвітили з порога свічками. Кімнатка виявилася меншою за першу; окрім старої скрині, там нічого більше не було.
Марсель підійшов ближче. Скриня була змайстрована з міцної деревини, оббита залізом, з великим навісним замком. Марсель оглянув замок і засміявся:
— Це я відімкну заввиграшки.
Я не мала певності, чи правильно ми чинимо, зазираючи до чужої скрині, але Марсель уже заходився коло замка. Цікавість взяла гору. Клацнувши, замок відімкнувся.
— Який там булочний сервіс! — захихотіла я. — Та ти ж справжній розбійник!
— У розбої я теж був би професіоналом, — хвалькувато сказав мій братик.
Він підняв покришку скрині, зазирнув досередини і аж присвиснув:
— Овва! Тепер я знаю, за чим полювали грабіжники!
Я теж зазирнула до скрині. Там лежав чималенький стос документів, товста пачка банкнот по 500 Ђ і купа охайно складених золотих злитків. Злитки просто заворожили мене, аж не вірилося, що вони з чистого золота. Мав таки рацію Марсель: саме те, що лежало у скрині, принадило злочинців.
— Що ж нам тепер робити? — стурбовано поцікавилась я. — Не можна усе це залишати без догляду, ану ж грабіжники повернуться.
Марсель на мить замислився.
— Твоя правда, — визнав він. — Треба викликати поліцію! Вони візьмуть скарб на збереження… Та спершу ми ретельно перепишемо усе, що в скрині. Про всяк випадок…
Ми взялися до роботи, все старанно перелічили і занотували, потім гордо переглянули складений список: 50 000 Ђ (сто банкнот по 500 Ђ у пачці), 25 золотих злитків,