Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер
Трохи помовчавши, лабрадор повів далі:
— Ці десять хвилин необхідні для того, щоб змінити тебе. Тож раджу тобі урочисто заприсягтися, що віднині ретельно вестимеш записи в журналі досягнень і вимальовуватимеш в уяві картини свого майбутнього життя. Не зважаючи ні на що! Кожного дня!
Я піднесла праву руку для присяги: щодня занотовуватиму свої успіхи і займуся візуалізацією. Присягаю!
— По-друге, — невблаганно повчав Мані, — ти виконуватимеш усі ці зобов’язання, навіть якщо на обрії не з’являтиметься жодних проблем.
Я здивовано глянула на свого собаку. Що він мав на увазі?
— Одержавши роботу з Наполеоном, ти перебувала на такому радісному піднесенні, що навіть не згадала про інші свої обов’язки. Бачиш, у повсякденному житті знайдеться тисячі речей, які можуть нас відволікти. Тому слід визначити для себе певний час, коли ти виконуватимеш те, у чому щойно заприсягнулася, — запропонував Мані.
Я задумалася. Усе не так просто. Увечері я надто втомлена, упродовж дня треба вирішувати купу справ, залишається хіба ранок, але тоді доведеться раніше вставати…
— Не забувай, лише десять хвилин, — Мані знову прочитав мої думки.
Я згодилася з ним, однак добре розуміла, як непросто це буде зробити. Я вирішила щоранку вставати на десять хвилин раніше, скоренько умитися, щоб очі не злипалися, і взятися до записів у журналі.
— І це ще не все, — знову почувся суворий голос Мані. — Знаєш, чому ти так і не знайшла картинок для альбому й касеток бажань? — і тут же сам собі відповів: — Бо не дотрималася 72-годинного правила.
— 72-годинного правила? — перепитала я.
— Усе просто, — пояснив Мані. — Запланувавши якусь справу, ти повинна залагодити її упродовж 72-х годин, якщо ж не дотримаєшся цього терміну, то скоріш за все ніколи так і не доведеш до кінця.
Я знову поринула в задуму. Невже в словах Мані дійсно є частка істини? У своєму житті я започатковувала не одну справу, яку не доводила до логічного завершення. З іншого ж боку, не одне було зроблено. Цілком можливо, Мані має рацію. А що він, власне кажучи, завжди мав рацію, я вирішила прислухатися до його поради і заприсяглася виконувати усе заплановане упродовж 72-х годин.
Борги — у чому помилка моїх батьків
Раптом я згадала про Наполеона. Ой лишенько, я цілком про нього забула!
Я запропонувала Мані поквапитися до будинку літнього подружжя Ганенкампів, щоб вивести на прогулянку Наполеона. Поговорити про борги мого тата ми вирішили після вечері. Розмова заповідалася надзвичайно цікавою. Допомогти батькам виборсатися з боргів усе ще залишалося одним із найзаповітніших моїх бажань. А Мані сказав, що зробити це дуже просто. «Ото був би номер, якби мені пощастило допомогти мамі й татові!» — подумала я, вдоволено усміхаючись сама до себе. Мані, ясна річ, прочитав мої думки.
Пан Ганенкамп уже чекав біля вікна. Вгледівши мене, Наполеон заходився скавуліти від радості. Привітавшись із господарями, я подалася з обома собаками на прогулянку до лісу. Та не встигли ми дійти навіть до узлісся, як Наполеон дременув від мене геть — зачув зайця і погнався за ним. Я свистіла йому навздогін, але пес нікого не чув і не бачив, окрім зайця перед собою. Мені не залишалося нічого іншого, як чекати його повернення.
Я постановила собі насамперед навчити Наполеона послуху. Десь за п’ять чи десять хвилин шибеник нарешті вернувся. Потім ми тренувалися ледь не все післяобіддя.
Я хвалила його за щонайменші успіхи і часто винагороджувала смачненьким. До того ж Мані ретельно виконував кожну мою команду. Це дуже допомагало Наполеонові в науці, у кожному разі за кілька годин він уже чітко виконував наказ «сидіти».
Я привела Наполеона додому і гордо продемонструвала панові та пані Ганенкамп, чого навчився їхній пес. Пані Ганенкамп не вірила своїм очам. Радісно схвильована, вона заплескала в долоні.
— А я вже гадала, що наш Наполеон ні на що не здатний! Та він справді сидить за наказом. Фантастика!
Пан Ганенкамп також задоволено усміхався. Він радів, що не помилився в мені. Зрештою, це ж він запропонував зайнятися дресурою Наполеона. Старий чоловік запхав руку до кишені й урочисто витягнув гаманця, вибрав купюру на 10 Ђ і подав мені.
Взявши гроші, я раптом засоромилася. «Так багато грошей за таку дрібницю… Я ж залюбки навчала його…» — подумала я.
У погляді пана Ганенкампа зблиснуло розчарування.
— Я гадав, ти зрадієш грошам… Але щось не бачу втіхи у твоїх очах.
— Просто це було надто легкою справою, — ніяково пробурмотіла я.
Пан Ганенкамп дзвінко засміявся. Вигляд він мав, правду кажучи, трохи моторошний — його обличчя спотворилося від сміху. Але чоловік швидко заспокоївся, усміхнено подивився на мене і відразу знову став симпатичним дідусем.
— Більшість людей вважають роботу чимось неприємним і обтяжливим, — пояснив він. — Успіху ж можна досягнути лише тоді, коли займаєшся улюбленою справою!
З мого запитального виразу обличчя пан Ганенкамп здогадався, що я не зовсім зрозуміла його слова.
— Моя мама завжди каже: «Спершу — справа, потім — забава». А Ваші слова якось зовсім не в’яжуться з її словами.
— А ти знаєш когось, хто заробляє гроші улюбленою справою? — поцікавився дідуньо.
Мені відразу спав на думку Марсель. Він любив кататися на велосипеді і заснував власний булочний сервіс. Я розповіла панові Ганенкампові про свого двоюрідного брата.
Той схвально кивнув.
— Добрий приклад. Гадаю, хлопець далеко піде… При нагоді і я розповім тобі дещо зі свого життя. Я завжди робив тільки те, що любив, і завжди багато заробляв.
Я з цікавістю розглядала старого чоловіка. Здавалося, з його обличчя можна читати, наче з книги пригод.
Він і справді, мабуть, багато чого зазнав і прожив надзвичайне життя.
Настав час прощатися, бо мама вже чекала з вечерею, моєю улюбленою стравою — макаронною запіканкою, а на десерт мав бути шоколадний пудинг. До того ж я почувалася трохи ніби не в своїй тарілці. Воно й не дивно, якщо зважити, скільки вражень я отримала за такий короткий час. В одному я не мала жодних сумнівів: хто цікавиться зароблянням грошей — живе яскраво і зустрічає на своєму шляху цікавих людей.
Попоївши, я швиденько приготувала домашні завдання і подалася з Мані до лісу, до нашого сховку. Мені страшенно кортіло довідатись, як допомогти батькам.
Існувала іще одна проблема: я, по суті, нічогісінько не знала про їхнє фінансове становище, принаймні нічого конкретного, лише те, що в них серйозні проблеми. Батьки часто говорили, що виплати за позиками непомірно високі, і їм ледве вистачає грошей на повернення кредиту. Мані я розповіла все, що знала.
— Мій колишній господар, пан Ґольдштерн, має фірму, яка надає консультації про те, як ліпше розпоряджатися коштами, — прибравши поважного вигляду, повідомив лабрадор. — Пан Ґольдштерн особисто консультує лише дуже багатих клієнтів, зате його співробітники працюють з багатьма бідолахами, які потрапили у фінансову скруту. Мені не заборонялося швендяти кімнатами, тож я часто прислухався до розмов. Люди з боргами повинні скористатися чотирма важливими підказками. Це дуже просто, — Мані перевів дух. — Ось вони. По-перше, слід пошматувати свої кредитні картки.
— Як це? — вражено запитала я.
— Бо за кредитними картками доведеться платити набагато більше, ніж повертаючи готівкою, —
пояснив Мані.
Я вирішила позаписувати підказки Мані, бо не була певна, чи все правильно запам’ятаю.
— Друга підказка звучатиме дещо дивно