Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Навряд чи вам це вдасться, — заперечила Аліса, не відриваючи очей від під’їзду.

— Ми й не таких батьків умовляли.

Аліса непомітно відступила на півкроку.

— Записую, — сказала тренерша. — Невже тебе не ваблять великі змагання? Слава, оплески, п’єдестал пошани й закордонні стадіони… Ти куди, дівчинко? Зупинися! Зупинися негайно! Ти ж усе одно від мене нікуди не сховаєшся! Я тебе через школу знайду!

Аліса вже підбігла до того самого під’їзду. Тренерша трюхикала позаду й далі її умовляла.

Забігши до під’їзду, Аліса пірнула вниз, до дверей, що вели в підвал. Там у темряві, за рогом, вона зупинилась і завмерла. Вона чула, як грюкнули двері, зайшла тренерша і голосно спитала:

— Дівчинко, ти де ховаєшся? Навіщо уникати своєї перспективної долі? Хіба ти не чуєш, як кличуть фанфари?

Аліса мовчала. Чути було, як тренерша невпевнено підіймається сходами, потім зупиняється і говорить:

— Якщо ти мене чуєш, то врахуй, що в спорті головне — настирливість. Цієї настирливості в мене багато. Я вернуся в школу і про все дізнаюся в Едуарда Петровича.

Почулися чіткі кроки, грюкнули двері, та Аліса не квапилася вилізати із своєї схованки. Не довіряла вона наполегливій тренерші. І мала рацію. Минула хвилина, дві, й двері знову відчинилися. Цього разу поволі, майже нечутно. Знову почулися кроки, але обережні, хтось ішов навшпиньки. Тренерша, а це була вона, пройшла до спуску в підвал, де ховалась Аліса, й заглянула вниз. У напівтемряві Алісі було видно її силует. Тренерша прислухалася. Аліса затаїла дихання.

— Ти ховаєшся? — спитала раптом тренерша.

Але в підвал не пішла. Можливо, боялася мишей? Нарешті тренерша тяжко зітхнула й пробурмотіла:

— Все одно… все одно… я знайду цей самородок.

І вийшла зовсім.

Тільки тоді Аліса обережно вилізла на світло. Вона була засмучена. Ще б пак, втратила, напевно, хвилин десять, не менше. Якщо це прохідний під’їзд, то Коля й пірати могли втекти далеко. Шукай їх тепер.

Аліса огледілася. Так і є. Ось чорний хід. За ліфтом. Вона підійшла до невеликих темних дверей і штовхнула їх. Двері слухняно відчинилися. Перед нею був двір, оточений будинками. Посеред нього стояв забитий двоповерховий флігель, підготовлений на злам. Окрім арки, що вела у провулок, із двору можна було вибратися тільки через другу арку, в дальньому його кінці.

Двір був порожній. Лише на лавці під старим деревом сидів юнак у замшевому піджаку, замшевих черевиках і замшевих штанях. Був він модний, акуратний і поважний. Він курив люльку і читав детективний роман.

— Здрастуйте, — привіталась Аліса.

— Здрастуйте, — відповів він, закладаючи пальцем сторінку книжки. — Здрастуйте, якщо не жартуєте.

— Зовсім не жартую, — сказала Аліса. — Тут не пробігали хлопчик і двоє інших чоловіків?

— Хлопчик? — здивувався юнак, закутий у замшу. — А якого віку він був?

— Мого віку, — пояснила Аліса. — А за ним гналися двоє. Один надто товстий, у порваному плащі й без капелюха. А другий не знаю, в якому вигляді.

— Гналися, кажеш? — перепитав юнак. — Дуже дивно. А чого вони гналися? Хлопчик чогось накоїв, чи що?

— Ні, він нічого не накоїв. Він раніше накоїв, а зараз зовсім не винуватий. Це ті, хто за ним бігли, у всьому винуваті.

— Вельми цікаво, — сказав юнак. — Навіть захопливо. А навіщо тоді вони за ним гнались?

— Ну, щоб відняти одну річ. Вони злочинці.

— Не може бути!

Юнак був дуже рожевий і гладенький. Ніби щойно вмився й натер обличчя жорсткою щіткою. І на рожевому обличчі, як дві гусениці, сповзали вниз, до підборіддя, чорні вуса.

— Дуже дивно, — наполягала Аліса. — Вони мусили тут пробігти хвилин із десять тому, не більше.

— Якби я побачив якесь порушення порядку, — мовив юнак, — я б негайно сигналізував.

— Отже, ніхто не пробігав?

— Ти перша тут метушишся.

— Ви правду кажете?

— Слухай, тобі зрозумілою мовою сказано: ніхто тут не пробігав. Ніякі хлопчиська і взагалі ніхто. Ти мені читати заважаєш! Я через тебе забув, на чому спинився. У мене вільний час, його треба використати правильно, з толком. Отож тупай звідси, поки я тебе не прогнав із допомогою фізичної сили.

З цими словами замшевий юнак відкрив книжку, закладену вказівним пальцем, і знову заглибився в читання.

Юнак брехав.

Десять хвилин тому він побачив, як у двір забіг дивний чоловік в одязі Наполеона Бонапарта (а юнак був начитаний і пізнав Наполеона) й шмигнув у чорний хід. Юнак здивувався, що Наполеони почали бігати дворами. Він одклав книжку й заходився розмірковувати про складнощі життя. Може, кіно знімають? Прихованою камерою? Про всяк випадок він витяг гребінчик і зачесався. Ще потрапиш у кадр, треба бути в повному порядку. Побачить його на перегляді режисер і спитає: «Хто це в кадрі, такий молодий і вродливий?» А йому скажуть: «Це актор-доброволець, випадково опинився на зйомках, звати його Петро Ішутін, служить він у ресторані старшим кухарем, дуже начитаний, толковий… Ладен присвятити своє життя мистецтву». — «Він гратиме роль полководця Багратіона…»

Поки Петя Ішутін отак мріяв, двері чорного ходу відчинилися, й перед його очима постало дивне видовище. Попереду йшов, озираючись, Наполеон Бонапарт. За ним — неймовірно опасистий чоловік у порваному плащі. Чоловік ніс під пахвою непорушного хлопчика.

Якщо це було кіно, то не