Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Ти дуже невихований хлопчик, — пробурчав товстун. — У нас таких уже нема.
— Всіх винищили? — спитав Коля.
— І до тебе доберемося! — просичав товстун так, щоб не чули перехожі, які проходили мимо. — Я твою руду фізіономію запам’ятаю!
— Яке щастя! — вигукнув Коля, але про всяк випадок відступив на крок назад. — Через те, коли вас приведуть до мене, ви будете відмовлятися від своїх слів?
— Куди приведуть? — спитав товстун.
— До мене в кабінет. Я ж головний інспектор міліції по розплутуванню особливо серйозних злочинів проти шестикласників. Хіба не чули? Моє прізвище Холмс. Микола Шерлокович. Будьмо знайомі. А вас як звати?
Але товстун уже кудись щез. Ніби крізь землю провалився.
Коля постояв трішки, потім зітхнув і сказав:
— Він мене обігнав. Він уміє ходити під землею. Доведеться винайти щось новеньке, а то налетиш на нього під бруківкою — задавить.
Хвилин через п’ять на цьому самому місці з товстуном зустрілася Мила Руткевич.
Товстун як гора став у неї на шляху.
— Даруйте, дівчинко, — почав він, — ви із шостого «Б»?
— Так, — відповіла Мила.
— Скажи на милість! — вів далі товстун. — Чи не даси ти мені цінної інформації?
Товстун пішов поруч із Милою. Говорив він ґречно, навіть улесливо.
— А що я можу вам розказати? — спитала Мила.
— У мене велика особиста біда, — мовив товстун. — І тільки ви, добра дівчинко, можете мені допомогти.
— Але ж я поспішаю до школи, — почала благати Мила. — У нас перший урок англійська, і мені треба повторити переклад.
— Я не відберу більш як дві хвилини твого дорогоцінного часу, дівчинко, — пояснив товстун. — Мені треба поговорити з тобою про Алісу.
— Про яку Алісу? — насторожилася Мила.
— Я не знаю, під яким прізвищем вона фігурує у вашому класі. Але, напевно, у вас одна Аліса?
— Аліса Селезньова? — спитала Мила. — А що сталося?
— Сподіваюсь, нічого страшного. Поки нічого страшного.
І товстун зробив довгу, значущу паузу.
— А що може статися? — спитала Мила, закидаючи за спину чорну косу. — Ви з міліції?
— Певною мірою, — відповів товстун. — Коли й чому Аліса з’явилась у вашому класі?
— Сьогодні третій день, — сказала Мила. — Вона живе в Юлі Грибкової. Вони разом у лікарні лежали.
— Та-а-а-ак, — протяг товстун. — Усе сходиться.
Вони проходили повз маленький скверик, де стояла порожня лавка.
— Якщо ви не заперечуєте, — запропонував товстун, — присядьмо на хвилинку.
Мила кивнула. Час іще був. Вона була заінтригована. Особливо коли врахувати, що Аліса їй зовсім не подобалася.
— А чи не помічали ви в її поведінці чогось дивного, — спитав товстун. — Чогось не нашого, надзвичайного?
Мила стенула плечима:
— Як сказати…
— Ясно, — мовив товстун. — Ви не хочете говорити погано про свою приятельку. Це похвально, звісна річ, похвально. Ви справляєте враження вельми розумної дівчини. Але зараз розмова між нами така серйозна й таємна, що доведеться казати чисту правду. Чи подобається вам її вдача?
— Ні! — вихопилося у Мили мимохіть.
— Чому?
— Вона вискочка, — сказала Мила.
Мила насправді так думала. Завжди вона була першою відмінницею в класі. Всі роки. Її ставили за приклад учителі й хвалили на батьківських зборах. І раптом прийшла в клас якась Аліса, котра, виявляється, й англійську знає краще від Мили, і географію, і математику, а вже про фізкультуру й говорити нічого. Прикро, що там казати.
— Справді? — спитав товстун. — Це теж збігається з нашими спостереженнями. А чи не показувала, дівчинко, Аліса якихось знань більше, ніж треба?
— Як вам сказати… — відповіла Мила. — Особливих здібностей я в неї не помітила, але показати себе вона вміє.
— Слушної — вигукнув товстун. — А в класі у вас є якийсь Коля?
— Коля? У нас три Колі.
— А з яким із них дружать Аліса?
— Вона ні з ким не дружить, окрім Грибкової, — відповіла Мила. — Хоч я в чужі справи не лізу.
— Похвально, — сказав товстун. — Тепер ви повинні нам допомогти.
— Кому?
— Річ у тім, що я працюю головним лікарем у лікарні для особливо небезпечних дітей. Торік до нас привезли невиліковно зіпсовану дівчинку на ім’я Аліса. У неї схильність до жорстокого хуліганства. Це хвороба. Вона била дітей і дорослих, кусалася, а потім украла в шкільному музеї опудало тигра, вдяглася у тигрову шкуру і вночі грабувала перехожих. Коли Алісу піймали, вона покусала трьох міліціонерів, задушила службового собаку, і нам довелося Алісу зв’язати.
— Ой, який жах! — вигукнула Мила.
— Ні, не жах. Треба пожаліти Алісу. Адже вона не винувата, що захворіла, — пролунав мелодійний жіночий голос.
Мила побачила, що поряд стоїть миловида маленька, тендітна жіночка в білому халаті з червоним хрестом на рукаві.
— Ох, познайомтеся, — сказав товстун. — Це лікар Іванова. Вона провела сто безсонних ночей, заспокоюючи нещасну дитину, даючи їй ліки і розказуючи казки.