Грот афаліни - Павло Андрійович Місько
— Усе нормально? — насторожено подивився офіцер на поліцейського, який так і спинився за спиною новачка. — Нічого не говорив, нікуди не відпрошувався?
— Нікуди. Я тільки дозволив додому подзвонити, хворі у нього дома, — їв очима горбоносого офіцера поліцейський.
— Прокляття!.. А що він говорив — не чув?
— Нічого такого… «Батько захворів… Сходи в аптеку за ліками, а то я зайнятий».
— Капшуки прокляті! Нічого не можна доручити, — вилаявся офіцер. — Пильнуй його добре! — прикрикнув на роззяву поліцейського, і той підняв полу піджака, підіткнув її за кобуру з пістолетом, а саму кобуру розстебнув і тримав праву руку на ній. — А ви ламайте двері! Не бійтеся, під мою відповідальність… -. — наказав офіцер Абрахамсу.
— Ага… Я сокиру тільки… — Абрахамс, божачись, побіг підтюпки до свого складу.
Але руки в Абрахамса тряслися, ради дверям дати не міг. І тоді взявся за роботу один з приїжджих поліцейських — засунув лезо в щілину між одвірком і дверима, ламанув.
Довго й шукати не треба було. Іграшки лежали в ящичку під канапою. Блакитні дельфінчики на рожевій коробочці-підставці. Сім штук… Виклали їх на стіл, і офіцер кожного виважив у руках, кожного потряс біля вуха. Порожні! Для певності розтрощив одного каблуком на підлозі — порожній… Більше нічого підозрілого поліцейські не знайшли, і офіцер незадоволено побарабанив пальцями об стіл. Абдула поривався сказати, що той дельфінчик, якого він знайшов у «Морській лілії», трохи не такий за кольором. Але Радж притримав його за плече: «Не поспішай…»
Офіцер узяв з вікна прозору многогранну крутилку-барабан, з якої Судзір, покрутивши, діставав трубочки лотерейок для глядачів. Відсунув убік прозору накривку, вийняв жменю папірців. Розгортав один за одним, гмукав, потім не втримався, став читати вголос:
— Третій ряд, дванадцяте місце… Сьомий ряд, четверте… Знову третій ряд, дванадцяте… Дванадцятий, десяте… Сьомий ряд, четверте… Одні й ті самі місця понаписувані… Ні, от і нове є — п'ятий ряд, двадцять перше. Новим, видно, порожні роздає… Вони й на колір трохи відрізняються… Та-а-ак, тепер залишився кабінет. Ключів, звичайно, нікому не залишав?
— Ні, — підтвердив Абрахамс. — Нові порядки… А раніше, за Крафта, один ключ був коло сторожа у прохідній. Я поміняв учора всі замки там, Судзір наказав.
— Отже, сокира пригодиться. Ходімо туди, протокол — потім.
Поліцейський що пильнував сторожа-новачка був біля лавки напроти Раджевої комори. Новачок сидів — руки на потилиці — на лавці спиною до дверей, ноги спущені під спинку, в кущі. Поліцейський усе тримав руку на кобурі.
Сокиру пускали в хід двічі, відчиняючи двері до коридорчика і до кабінету. Робив це той самий поліцейський, що й «резиденцію» виламував, робив спритно, досвідчено. Як зайшли, Радж, Абдула і Абрахамс мовчки постояли біля дверей — як поняті. А поліцейські розкривали шухляди стола, заглядали під килимову доріжку, перевертали, обстукували та обмацували м'яке крісло і звичайні стільці, розкрили й поставили перед офіцером Судзірів «дипломат». Офіцер дістав з чемоданчика кімоно, мило, мочалку, туалетні дрібниці. Залишався неоглянутим сейф, він замкнутий був на два замки, дві дірочки від ключів прикриті стальними язичками-вертушками. Поліцейський поклав сокиру на стіл, дістав із-за пазухи, з-під руки «пушку», запитально глянув на офіцера. Той згідливо кивнув. Три оглушливо-дзвінкі постріли пролунали один за одним. Горбоносий навіть у вусі полоскотав…. Той, що стріляв по замках сейфа, знову пустив у хід сокиру…
Дельфінчики у сейфі були сині, на лілових коробочках-підставках. Якраз такі, як той, що Абдула знайшов у готелі. П'ять штук… Офіцер виважив один у руці, другий… Перебрав руками всі — на обличчі було задоволення.
— Один кілограм героїну — півмільйона доларів! Відпиляй ріжок в якому-небудь, — попросив він поліцейського, що вигріб з сейфа на стіл ще й купу паперів, кілька пачок доларів. Офіцер сів у крісло перед Судзіровим столом, посунув ближче до себе папери, почав їх переглядати. За столом на місці Судзіра сидів другий поліцейський і швидко-швидко писав, час од часу запитально підводячи очі на горбоносого, чекаючи, що він продиктує. Почав, мабуть, складати протокол.
З надрізаного ріжка підставки і справді сипнувся жовтуватий порошок. Поліцейський натрусив його трохи на долоню, понюхав сам, підніс понюхати горбоносому офіцерові. Навіть Абдулі сказали понюхати, ніби якомусь кримінальному експерту-хіміку: «Такий?» І він авторитетно підтвердив: «Такий… Усе таке…»
Коли нарешті залишили кабінет, зійшли вниз, то побачили: коло лавки лежить, скорчившись, притискуючи руки до живота, той поліцейський, що пильнував новачка-сторожа. Стогнав страшенно, не розціплюючи зубів — мабуть, у нього була розбита печінка. Клапан кобури стирчав, як собаче вухо, а в кобурі було пусто. Новачок зник разом з пістолетом поліцейського.
Розділ сьомий
Певно, ніхто з табірників так не чекав появи Судзіра, як Янг. Від хвилювання і думок довго не міг заснути, а потім чи спав, чи галюцинував наяву. Часом кидало то в піт, то в дрож, охоплювала млявість. Боліли очі, смикало, кололо вуха.
Коли нарешті задрімав, то приснився натовп людей. Гомонить натовп, перекочується в ньому гул, люди натискують одне на одного, пориваються скоріше до храму. Нібито це той самий храм на Головному, куди вони прийшли поклонитися Вішну. В натовпі штовханина, наступають одне одному на ноги батько, Ганеш і дід Амос. Не батько несе кавадзі, а він, Янг, хоч найменший і найслабший. Зігнувся Янг під вагою в три погибелі, рама муляє плечі, шию ніби хтось скручує, як тій курці. «Іди! Та швидше ж ти, не барись!» — підштовхує Янга в спину Ганеш. «Іди, іди! Заснув? — Амос і батько теж підштовхують його, щипають від злості: Через тебе можемо спізнитися! Усі милості Вішну пороздає!» А от уже здається, що Янг на базарі разом із синьйорою Терезою. Снують між нескінченними рядами, що їх утворили зі своїми товарами продавці. На голій землі, на циновках, на підстилках, на лавках, табуретках, на столиках, на прилавках, напнуті на жердини, розвішані на гілках і мотузочках, висять і лежать дари лісу, поля, городів, плантацій, моря. «Туцці-фруцці! — безперервно повторює синьйора. — Туцці-фруцці!» І все
