Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Коли Роуз нарешті ступила за межі лікарні, її серце шалено калатало. Вона чекала якогось знаку, що хтось слідкує за нею, але вулиця була спокійною. Хоча вона розуміла, що цей спокій міг бути оманливим.

Рікардо не відходив від неї ні на крок. Його рухи були впевненими, погляд — гострим, наче він відчував щось у повітрі. Біля машини стояли двоє чоловіків, яких Роуз ще не бачила. Вони були високими, з серйозними обличчями, одягнені у темний одяг.

— Це Крейн і Льюїс, — сухо повідомив Рікардо. — Вони будуть твоєю охороною.

Роуз стиснула губи.

— Ти справді думаєш, що мені це потрібно?

Рікардо нахилився ближче, його голос був напруженим:

— Після того, що сталося? Я не збираюся ризикувати, Роуз.

Її протест залишився невисловленим. Вона просто кивнула, сідаючи в машину.

Поїздка додому була напруженою. Роуз відчувала, як всередині наростає тривога. Вона намагалася не думати про те, що може чекати її попереду, але відсутність звісток від Картнера і Джонсона не давала спокою.

Коли машина зупинилася перед двоповерховим будинком, Рікардо першим вийшов, швидко оглянув територію і лише потім відкрив двері для неї.

— Без різких рухів, Роуз, — нагадав він, його голос був сповнений прихованої напруги.

Вона вдихнула глибше й ступила на асфальт. Дім здавався тихим, занадто тихим. Ніяких увімкнених вікон, жодного світла всередині.

— Де вони? — пробурмотіла вона, дивлячись на закриті двері.

Рікардо теж помітив це. Він підняв руку, подаючи знак своїм людям залишатися пильними, після чого підійшов до дверей і постукав.

Жодної відповіді.

Роуз відчула, як холодна хвиля тривоги прокотилася тілом.

Рікардо ще раз постукав, а потім натиснув на ручку. Двері піддалися.

Він кинув на неї попереджувальний погляд і зайшов усередину першим.

— Почекай тут, — сказав він, але Роуз його не послухала і рушила за ним.

Всередині було темно. Лише слабке світло з вулиці пробивалося крізь вікна, відкидаючи довгі тіні на стіни.

— Картнер? Джонсон? — покликала вона, але її голос розчинився в порожнечі.

Рікардо дістав пістолет і рухався повільно, уважно прислухаючись.

На першому поверсі було тихо. Жодних слідів боротьби, все стояло на своїх місцях.

— Я перевірю другий поверх, — сказав Рікардо.

Але перш ніж він встиг ступити на сходи, з темряви пролунав голос:

— Не рухайтесь.

Роуз здригнулася. Відтінок цього голосу був знайомий, але одночасно чужий.

Рікардо різко обернувся, спрямовуючи пістолет у бік темного коридору.

І тоді з тіні вийшов Картнер.

Він виглядав змученим, втомленим, з неголеним обличчям. У руках він тримав пістолет, але, побачивши Роуз, одразу опустив його.

— Що, чорт забирай, відбувається? — різко запитав Рікардо.

Картнер провів рукою по обличчю і тяжко зітхнув.

— Нам треба поговорити. І вам, і їй. Це важливо.

Роуз знервовано перезирнулася з Рікардо. Картнер виглядав виснаженим, але не пораненим. Він не зводив з неї очей, ніби важив кожне слово, яке мав сказати.

— Добре, говори, — коротко кинув Рікардо, але зброю не опустив.

Картнер поглянув на нього зневажливо, але проігнорував.

— Джонсон зник, — нарешті сказав він.

Роуз відчула, як щось важке осіло в її шлунку.

— Як це зник? — вона зробила крок вперед.

— Два дні тому він отримав дзвінок, сказав, що має терміново поїхати, і більше я його не бачив. Його телефон вимкнений.

Роуз схрестила руки на грудях, намагаючись впоратися з панікою.

— Але ж ти навіть не повідомив мене! — її голос затремтів від злості.

— Ти була в лікарні, — сухо відповів Картнер. — Я не хотів тебе хвилювати.

Рікардо скрипнув зубами.

— Це виглядає підозріло. Ти не думаєш, що він може бути причетний до всього цього?

Картнер нервово зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Я не знаю, Рікардо! Але якщо він зник у той самий час, коли на Роуз напали, то це вже не просто збіг.

Роуз мовчки переварювала інформацію. Вона довіряла Джонсону… принаймні до цього моменту.

— Що нам тепер робити? — тихо запитала вона.

Рікардо поглянув на неї серйозно.

— По-перше, ти не залишиєшся тут одна. Ми не знаємо, чи повернеться Джонсон і з якими намірами.

Картнер пирхнув.

— Тепер ти вирішуєш, хто з нею залишається?

Рікардо нахилився вперед, його голос став низьким і небезпечним.

— Принаймні я тут, а не зникаю без сліду.

Картнер звузив очі, але промовчав.

Роуз зітхнула й притиснула пальці до скронь.

— Гаразд… Значить, я тепер під ще суворішою охороною?

— Так, — кивнув Рікардо.

— Чудово, — вона закотила очі, але в глибині душі відчувала, що це дійсно необхідно.

Картнер нарешті зустрівся з нею поглядом.

— Ти довіряєш мені, Роуз?

Вона завмерла.

Після всього, що сталося, вона не була певна, що могла довіряти комусь узагалі.

Картнеру подзвонили в момент, коли напружена тиша зависла між ними. Телефонний дзвінок прорізав простір, і він миттєво відповів.

— Картнер, — коротко кинув він у слухавку.

Роуз спостерігала за ним, її серце з кожною секундою билося сильніше. Він слухав уважно, обличчя ставало все серйознішим.

— Ми, мабуть, знайшли Джонсона, — пролунав з телефону знайомий голос детектива Клайда. — Він мертвий.

Світ похитнувся під ногами Роуз.

— Що? — її голос був майже беззвучним, коли вона вчепилася у найближчий стілець.

Картнер мовчки спостерігав за нею, але довго чекати не став. Він швидко схопив куртку, його рухи були різкими, майже автоматичними.

— Я їду, — кинув він, зиркнувши на Рікардо. — Ти залишаєшся з нею.

Рікардо мовчки кивнув, і Картнер майже вибіг за двері.

Роуз нарешті перевела подих, але її руки все ще тремтіли. Вона опустилася на стілець, втупившись у стіл, ніби сподіваючись знайти в його дерев'яній поверхні відповіді.

Рікардо мовчав, спостерігаючи за нею кілька секунд, перш ніж зробити те, що, на його думку, могло її хоч трохи відволікти.

Він пішов на кухню. Відкрив холодильник, обережно перебираючи продукти. Його рухи були неквапливими, продуманими.

— Я приготую пасту, — нарешті сказав він, коли дістав необхідні інгредієнти.

Роуз нічого не відповіла, лише кивнула, хоча її погляд залишався відсутнім.

Рікардо запалив плиту, поставив велику каструлю з водою і кинув у неї дрібку солі. Він почав нарізати часник, а його ножові удари об дошку відбивали ритмічний, заспокійливий звук.

Через кілька хвилин аромат смаженого часнику й спецій наповнив будинок. Він додав вершки, пармезан, приправи — все ідеально збалансоване, без зайвого поспіху.

Крейн і Льюїс, його охоронці, теж з'явилися в дверях кухні, вдихаючи смачний запах.

— Голодні? — кинув їм Рікардо, помішуючи соус.

— Ще б пак, — усміхнувся Льюїс.

Рікардо не відповів, лише продовжив готувати.

Коли паста була готова, він розклав її по тарілках, одну поставив перед Роуз.

— Їж, — сказав він м’яко, але тоном, що не терпів заперечень.

Роуз підняла на нього очі, повні втоми й сум’яття, але взяла виделку.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Рікардо нічого не сказав, просто сів поруч, спокійно їв свою порцію, залишаючи її в тиші, яка зараз була потрібна більше, ніж слова.