Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Роуз сиділа на ліжку, але її думки залишалися розмитими, коли Картнер почав говорити.

— Роуз, ти не розумієш, — він посмикався, намагаючись тримати емоції в межах. — Ти в небезпеці. Я хочу, щоб ти прийняла охорону. Це не просто рекомендація, це необхідність.

Вона глибоко вдихнула, але її тон був впертий.

— Марк, ти не розумієш, — відповіла вона, збуджена. — Я не хочу бути в замкненому колі! Я не хочу, щоб мене охороняли, не хочу бути у пастці.

Картнер не витримав і підняв голос.

— Роуз! Ти не маєш вибору. Це не просто "не хочу". Ти вже втягнута в це, і я не дозволю, щоб тобі завдали ще більше шкоди.

Роуз гірко засміялася.

— Ти хочеш, щоб я була під твоїм контролем, Марк. Ти думаєш, що я не можу сама впоратися?

Її слова викликали вогонь у погляді Картнера. Він стиснув губи, збираючи свою волю.

— Це не про контроль, Роуз. Це про твою безпеку. Ти можеш не розуміти зараз, але я роблю це, бо хвилююсь за тебе.

Її відповідь була різкою.

— Я не хочу твоєї турботи, Марк.

Але в цей момент двері різко відчинилися, і до палати увійшов Рікардо. Його погляд був гострим, і він одразу відчув напругу між Роуз і Картнером. Чути було, як їхні голоси тремтять від сварки.

— Що відбувається? — запитав Рікардо, голос його був низьким і погрозливим.

Картнер не приховував свого роздратування.

— Я намагаюся переконати її, щоб вона прийняла охорону, але вона не хоче слухати.

Рікардо зробив кілька кроків вперед, його обличчя стало ще більш серйозним.

— Вона буде під моїм захистом, — сказав він, і його голос був безпомилково впевнений.

Картнер глянув на нього, злість відчувалась у його голосі.

— Під твоїм захистом? Це не твоє рішення, Рікардо.

Рікардо знизав плечима і виставив руку вперед, ніби підтверджуючи, що його рішення непорушне.

— Вона — моя відповідальність.

Між ними виникла тиша. Роуз, відчуваючи напругу, стояла на місці, але її вибір був очевидний.

— Я з Рікардо, — тихо сказала вона, і її голос був твердим.

Картнер обурено дивився на неї.

— Ти пошкодуєш за цей вибір, Роуз, — мовив він, голос його став холодним, мов лід. Він залишив палату, залишивши їх наодинці.

Роуз глибоко зітхнула, а Рікардо підійшов до неї, обережно обійнявши. Він не сказав нічого, але в його погляді читалася турбота. Вона знала, що це рішення остаточне, і тепер нічого не змінити.

Роуз відчула, як напруга в кімнаті трохи зменшилася, коли Картнер пішов. Але в її грудях все одно залишався гіркий осад після його слів. "Ти пошкодуєш за цей вибір" — це прозвучало як загроза, як щось невідворотне.

Рікардо сів на край ліжка, не відводячи від неї погляду.

— Ти впевнена? — запитав він, голос його був тихий, але рішучий.

Роуз глянула на нього, ловлячи мить сумніву в його очах.

— Я не знаю, що буде далі, Рікардо, — зітхнула вона. — Але я знаю, що більше не хочу, щоб Картнер мною керував.

Він кивнув, наче очікував такої відповіді.

— Добре, тоді зробимо все, щоб ти була в безпеці.

Вона ледь помітно посміхнулася, але швидко згадала, чому тут опинилася. Її атакували. Хтось увірвався в будинок, і вона мало не загинула.

— Ти ж розумієш, що цей маніяк не зупиниться? — сказала вона, стискаючи простирадло. — Він вдарив мене, Рікардо. Він міг мене вбити.

Його щелепа напружилася, очі стали темнішими.

— Саме тому я тут.

Роуз відчула, як її тіло трохи розслабилося. Навіть якщо вона не довіряла нікому до кінця, зараз їй було спокійніше поруч із Рікардо.

— Добре, — кивнула вона. — Що далі?

Рікардо нахилився ближче, його голос став майже шепотом.

— Спочатку тобі потрібно відпочити. А потім... ми знайдемо цього виродка перш, ніж він знову спробує дістатися до тебе.

Роуз хотіла відповісти щось колке, заперечити або відмахнутися, але відчула, як виснаження накочує на неї хвилею. Голова боліла після удару, думки плуталися, а повіки здавалися важкими, ніби на них поклали свинець.

— Відпочити… — повторила вона, майже сміючись. — Легко сказати.

Рікардо не посміхнувся.

— Це не пропозиція, Роуз. Тобі потрібно відновитися.

Він потягнувся вперед і м’яко провів пальцями по її руці, і цей жест був таким незвичним, що вона не змогла не звернути на нього увагу.

— Якщо я засну, що буде далі? — тихо запитала вона, дивлячись йому у вічі.

— Я буду тут.

— Ти будеш сидіти і стежити за мною?

— Так.

Роуз на секунду заплющила очі, намагаючись зібратися з думками.

— Це дивно.

— Це необхідно, — заперечив він.

Вона зітхнула, відчуваючи, як її тіло поступово здається. Відчуття небезпеки ще не зникло, але поруч із Рікардо вона відчувала себе трохи захищенішою.

— Гаразд… Але тільки якщо обіцяєш, що розбудиш мене, якщо щось станеться.

— Обіцяю.

Роуз лягла на подушку, і перш ніж усвідомила це, сон почав поглинати її, забираючи в світ темряви та неспокійних снів.




Коли вона прокинулася, кімната була напівтемною, а на стільці біля ліжка сидів Рікардо, схрестивши руки на грудях.

— Ти не спав? — хрипло запитала вона.

Він похитав головою.

— Ні.

— І що, було щось підозріле?

Рікардо подивився на неї з якоюсь напругою, і вона зрозуміла, що відповідь їй не сподобається.

— Так, — нарешті відповів він. — Хтось був біля палати.

Роуз все ще відчувала на собі погляд Рікардо, коли він говорив. Його слова були спокійні, але у його очах читалася тривога.

— Хтось стояв біля палати, — повторив він, розуміючи, що вона потребує пояснень. — Я чув кроки, і потім… тінь. Не зміг розглянути, хто це був, але точно не лікар або медсестра. Це була чиясь присутність, яка не мала бути тут.

Роуз відчула, як мороз по шкірі. Хтось стежив за нею. І вона була дуже далеко від того, щоб бути в безпеці.

— Це не має значення зараз, — сказала вона, намагаючись приглушити паніку, що розгоралася в її грудях. — Що далі?

Рікардо нахилився ближче, наче намагаючись вкласти у кожне слово свою рішучість.

— Я буду поруч, поки не буде безпечно, Роуз. Що б не трапилося, я не залишу тебе.

Два дні минули, і Роуз почала почуватися трохи краще. Відчуття розбитості зменшилися, хоча голова ще іноді пульсувала від болю. Коли лікар зняв бинт, Роуз відчула, як легше дихає, хоча кожен рух був усе ще обережним.

— Ти добре виглядаєш, — сказав лікар, оглядаючи її. — Але, все одно, не поспішай з фізичними навантаженнями.

Роуз кивнула, але не могла позбутися відчуття, що щось не так. Вона не могла забути про ті кроки біля палати, про незнайомця, який міг бути ще ближче. Але найгірше — це те, що Картнер і Джонсон не з’являлися. Її серце стискалося від того, що вони її просто залишили.

— Ти в порядку? — запитав Рікардо, коли лікар вийшов.

Він був поруч, як завжди, готовий підтримати, допомогти встати, подати воду чи їжу. Роуз почала помічати, як він змінюється поруч з нею. Був той, хто не просто стояв біля дверей, а той, хто хвилювався за неї, навіть коли все здавалося спокійним.

— Мені не вистачає відповідей, — тихо сказала вона. — Від Джонсона і Картнера немає жодних звісток. Чому вони не повідомили, що сталося з ними?

Рікардо стиснув губи, його погляд став серйозним.

— Вони не з’являються, бо вони намагаються знайти того, хто тебе атакував. Я переконаний, що вони зараз у серйозному розслідуванні, але те, що ми знаємо, — це те, що ми не можемо довіряти всім навколо.

Роуз кивнула, розуміючи, що розслідування ще не завершене, і що вона все ще може бути в небезпеці. Але щось інше не давало їй спокою: чому саме зараз вони обидва так зникли? Ті, хто її охороняли, здається, тепер також перебувають у ризику.

— Ти готова повернутися додому? — запитав Рікардо, трохи намагаючись підняти її настрій.

Вона подивилася на нього, і, хоча її думки були ще заплутані, вона зрозуміла, що вдома їй доведеться знову зіткнутися з тим, що її переслідують. Але що ще залишалося?

— Так, — відповіла вона твердо. — Мені треба повернутися.