Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Роуз сиділа на дивані, насолоджуючись вечерею, при цьому дивилася телевізор, розмірковуючи про події дня. Її думки блукали, не маючи конкретного напрямку, але серце все ж було неспокійним. Вона відчувала себе дивно — наче що-то не так. Хтось, здається, спостерігав за нею, але коли вона озирнулася, у кімнаті не було нікого. Це було лише відчуття, яке не покидало її.

Раптом телефон задзвонив, і вона побачила нове повідомлення на екрані. Вона відклала виделку і відкрила його, очі наповнилися тривогою, коли вона прочитала:

"Відчуваєш це? Ти кожного дня здаєшся дуже сильною, але марно. Ти все ж маленьке налякане дівчисько, яке шукає підтримки, але ніхто її не дає. Тому я пропоную тобі свою підтримку."

Слова пробігли по її шкірі холодною хвилею. Хтось спостерігав за нею. Хтось знав більше, ніж він повинен. Роуз відчула, як її серце прискорило свій ритм, її розум почав працювати на повну потужність. Це було не просто погроза — це було особисте повідомлення. Вона відчула, як в грудях загоряється вогонь, але вона тримала себе в руках. Вона не могла дозволити, щоб страх поглинав її.

Вона відповіла миттєво: "Хто це?".

І знову почала спостерігати за тишею в кімнаті, кожен звук здавався гучнішим, а кожен крок — підозрілим.

Роуз швидко поїла, нервово ковтаючи їжу, зосереджуючи всю увагу на своїх думках. Вона відчула, як холодний піт з’являється на її лобі від неспокійного відчуття, яке не покидало її. Хтось був тут. Вона не помилилась, коли зрозуміла, що це не просто її уява. Відчуття спостереження було реальним, і в її серці відгукнувся страх, навіть попри те, що вона намагалася його пригнічувати.

Покинувши тарілку, Роуз піднялася і швидко піднялася сходами до своєї кімнати. У її кроках не було звичайної впевненості. Вона відчула себе настільки вразливою, що ледве трималася. Кімната здавалась тихою, занадто тихою. Вона залишила двері відкритими, оглядаючи кожен куточок. Аж раптом, знизу на кухні щось різко впало.

Роуз різко повернула голову, її серце забилося частіше. Це точно не був Картнер. Вона стояла на місці, намагаючись переварити ситуацію. Її руки потяглися до телефону, і вона миттєво почала набирати номер Джонсона. Але її серце завмерло — він вибив її дзвінок.

Паніка почала підступати, але Роуз тримала себе в руках. Вона стиснула зуби і натискала на кнопки телефону, викликаючи SOS. Водночас вона включила GPS і зробила все, що могла, щоб забезпечити собі безпеку. У голові був тільки один план — залишитись живою, без жодної помилки.

Швидко одягнувши свій костюм, вона обережно наклала пістолет до стегна, перевіривши, чи все в порядку. Ніж залишила на столі. Вона не знала, скільки часу їй залишалося, але була готова до всього.

Тривога в її серці нагадувала про небезпеку, що крок за кроком наближалась до неї.

Роуз вийшла з кімнати, обережно спускаючись сходами, намагаючись залишити свої думки позаду. Кожен крок був наповнений тривогою, а серце важко билося в грудях. Вона була на межі. Раптом вона відчула, як хтось приставив до її носа ганчірку. Швидко зрозумівши, що це не просто випадковість, Роуз затримала дихання, намагаючись не піддаватися паніці. Її інстинкти спрацьовували миттєво. Вона вдарила ліктем прямо в живіт нападника, відчуваючи, як його м'язи напружуються від болю.

Вигнувшись, вона швидко натискала на кнопку на своєму телефоні, щоб подати сигнал SOS. Роуз різко зорієнтувалася, і її рука порізала одяг нападника. В цей момент його вираз обличчя змінився — він зрозумів, що ця битва не буде легкою.

Зловмисник вирвався з її захвату і, відступаючи, вдарив Роуз. Вона відчула, як її голова різко обрушилася об стіну, її свідомість почала затуманюватися. Біль охопив усе її тіло, а перед очима з'явилися спалахи світла. Перед тим, як вона повністю втратила свідомість, вона побачила, як нападник тікає, зникаючи за дверима.

Темрява швидко накрила Роуз, і вона знепритомніла, лежачи на холодній підлозі, поки світло затмило її очі, залишаючи лише відлуння її серця, яке все ще билося, хоч і повільно.

Роуз повільно прийшла до тями, відчуваючи, як пульсуючий біль розливається по її голові. Світло лампи різало очі, а стерильний запах лікарні здавався надто різким. Вона слабо ворухнула пальцями, пробуючи зібратись із думками. Її голова важко впала на подушку, а дихання було уривчастим.

— Ти нарешті прокинулася, — пролунав знайомий голос.

Роуз повільно повернула голову і зустріла темний, занепокоєний погляд Рікардо. Він сидів на стільці біля її ліжка, його лікті впиралися в коліна, а руки були стиснуті в кулаки. Видно було, що він стримував злість.

— Скільки я тут? — її голос був хрипким, сухим.

— Дві години, — відповів він, піднімаючись і наливаючи їй води. Він простягнув їй склянку, і вона невпевнено взяла її, роблячи кілька маленьких ковтків.

Рікардо мовчки дивився на неї, але в його очах було щось більше, ніж просто турбота — це була лють.

— Хто це зробив? — його голос був рівним, але в ньому відчувалася загроза.

Роуз повільно поклала склянку на тумбу.

— Не знаю. Він напав зненацька. Я не встигла розгледіти обличчя.

Рікардо нахилився ближче, його пальці пробіглися по бинту на її чолі.

— Це через справу? Чи через мене?

Роуз важко зітхнула.

— Нападник перед втечею був наляканий. Я встигла зачепити його одяг, він зрозумів, що не все йде за планом. Це не просто грабіж або випадковість. Вони знали, що роблять.

Рікардо стиснув губи, відводячи погляд.

— Я не дозволю, щоб тебе знову зачепили, — його голос став глибшим, небезпечним.

Роуз криво усміхнулася.

— Ти не можеш контролювати все, Рікардо.

Він різко підвівся, підходячи до вікна.

— Я можу зробити багато чого.

Він розвернувся і подивився на неї так, що її серце на секунду завмерло.

— Але ти, Роуз, занадто вперта, щоб дозволити мені тебе захистити.

Вона хотіла заперечити, але в цей момент двері палати прочинилися, і всередину увійшов Картнер. Його погляд ковзнув по Рікардо, перш ніж зупинився на Роуз.

— Нам треба поговорити, — сказав він, і в його голосі не було жодних емоцій.

Рікардо глянув на нього, потім перевів погляд на Роуз.

— Я повернусь, — сказав він, але це прозвучало майже як попередження.

Він повільно вийшов з палати, залишивши її наодинці з Картнером.

Роуз затримала подих.

— То що сталося? — тихо запитала вона.

Картнер сів на край ліжка і провів рукою по обличчю.

— В тебе великі проблеми, Роуз.

Вона стиснула пальці в кулак.

— Розкажи мені щось нове.