Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Роуз сіла на край столу навпроти підозрюваного, її погляд був холодним, а голос — крижаним.

— Де ти був сьогодні вночі, коли з моргу викрали тіло?

Чоловік знизав плечима, намагаючись виглядати спокійним, але його очі видали легку напругу.

— В ресторані з родиною, — відповів він, підкреслено недбало.

Роуз хмикнула, повільно провела пальцем по столу, ніби роздумуючи, а потім різко нахилилася до нього ближче, так, що її губи опинилися біля самого вуха чоловіка. Вона говорила тихо, але кожне слово було немов лезо, що врізалося в його свідомість:

— Я бачила, як трясуться твої руки, коли ти почув запис. Я чула, як змінювався твій подих, коли я запитала про алібі. Ти намагаєшся контролювати себе, але твій страх… він такий очевидний. Може, ти не вкрав тіло, але ти щось знаєш. І якщо ти продовжиш брехати мені, я обіцяю — ти пошкодуєш.

Її голос був тихим, майже ніжним, але від нього мороз ішов по шкірі. Чоловік на мить затримав дихання, його зіниці розширилися, і він відсахнувся, хоч і спробував швидко взяти себе в руки.

— Ти просто граєш у гру, — пробурмотів він, намагаючись зобразити впевненість, але Роуз помітила, як він ледь помітно знітився.

Вона вирівнялася і дивилася на нього зверху вниз.

— Дай Бог, щоб це було так, — холодно відповіла вона і вийшла з кімнати, залишивши його одного у власних думках.

Через 30 хвилин експертиза підтвердила — це не він. Але Роуз знала: цей чоловік не був безневинним. Він боявся чогось.

Роуз вийшла з кімнати для допитів і зітхнула, вдихаючи холодне повітря коридору. Картнер уже чекав на неї, схрестивши руки на грудях.

— Це не він, — сказав він, показуючи результати експертизи.

Роуз взяла папери, пробіглася очима по висновках і стиснула губи.

— Так, це не його голос, але він щось знає, — відповіла вона впевнено.

Картнер кивнув, ніби погоджуючись, і кинув погляд на дзеркало-спостерігач.

— Він боїться. Але не нас. Щось інше змушує його мовчати, — тихо додала Роуз.

Картнер потер підборіддя.

— Якщо він не говорить через страх, значить, загроза реальна.

Роуз задумливо подивилася на чоловіка за склом. Той сидів нерухомо, втупившись у стіл. Вона відчувала, що зламати його буде складніше, ніж їй здавалося.

— Ми не можемо його тримати, якщо він не винен, — нарешті сказав Картнер.

— Але можемо за ним стежити, — відповіла Роуз, її губи розтягнулися у ледь помітній усмішці.

Картнер лише похитав головою.

— Ти стаєш небезпечною, Роуз.

Вона подивилася на нього і холодно посміхнулася.

— Небезпечною для кого?




Через годину Роуз сиділа за своїм столом у відділку, намагаючись зібрати думки докупи. Морг. Викрадене тіло. Загадковий голос на записі. Підозрюваний, який боявся говорити. Усе це було частинами одного пазлу, але поки що вони не складалися в цілісну картину.

Її роздуми перервав телефонний дзвінок. Вона глянула на екран — невідомий номер.

— Роуз Рейд, — відповіла вона, підносячи слухавку до вуха.

У трубці почулося тихе дихання, а потім знайомий, льодяний голос:

— Ти все ще граєш у детектива?

Роуз застигла. Це був він.

— Якщо ти хотів поговорити, то варто було прийти у відділок, — холодно відповіла вона.

Чоловік у трубці м'яко засміявся.

— О, ні, це ти прийдеш до мене. Незабаром.

Роуз стиснула пальці на телефоні.

— Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти пам’ятала: ти завжди на крок позаду.

Зв’язок обірвався.

Роуз глянула на екран, стискаючи щелепи.

— Подивимось, — прошепотіла вона собі під ніс.

Роуз сиділа за столом, переглядаючи чергові документи і записи, коли до кімнати зайшов поліцейський. Він був чоловіком середнього віку, з темними волоссям і трохи запізнілим виразом обличчя. Це був той самий поліцейський, який, коли Роуз приїхала до Чикаго, з насмішкою сказав, що розслідування — це не жіноча справа. Тепер він стояв у дверях з пляшкою води, наче готовий зробити крок до примирення.

— Вибачте, — почав він, поклавши пляшку на стіл і дивлячись Роуз в очі. — За те, що сказав тоді... Що розслідування — це не жіноча справа. Я лишився, звісно, при своїй думці, але... хотів вибачитись. Я Джеймсон.

Роуз підняла погляд і, не змінюючи виразу обличчя, спокійно відповіла:

— Вибачення прийняті, — сказала вона, навіть не піднявши брови. — Всі ми робимо помилки.

Джеймсон, здається, відчув, що вона не ображена, але й не надто схильна до емоційних жестів. Він присів на стілець поруч.

— Мені не завжди вдається сприймати це серйозно, — зізнався він, трохи збентежено посміхаючись. — Але те, що ви робите... вражає.

Роуз залишалася спокійною, її голос був рівним і невиразним:

— Ви не єдиний, хто сумнівається. Та я тут, щоб довести, що розслідування не залежить від статі. Важливіше — розум, рішучість і вміння вийти на правильний шлях.

Джеймсон мовчки кивнув, не знаючи, що ще сказати. Тоді він взяв пляшку води і поставив її на стіл перед Роуз.

— Просто... якщо буде потрібно — я готовий допомогти, — тихо додав він, передаючи їй пляшку.

Роуз подивилася на нього, ще раз важко зітхнувши.

— Спочатку давайте розберемося з тими, кого ми вже маємо, а потім поговоримо про допомогу.

Джеймсон мовчки покивнув і вийшов, залишивши Роуз з її думками і новими підозрюваними.

Роуз відчула, як її очі починають заплющуватися. Весь день був важким — безперервні розмови, розслідування і безліч запитань до підозрюваних, від яких не було жодного просвітку. Вона опустила голову на стіл, спершись на руку, і через кілька хвилин дрімала.

Спочатку це була лише дрімота, коли вона відчувала себе в напівсні, чуючи тихий шум у відділку. Але потім її глибокий сон порушив різкий звук — двері відчинилися, і на порозі з'явився Картнер.

Він побачив її за столом, голову, опертую на руку, і на мить затримав погляд.

— Роуз, — голосно промовив він, не намагаючись її розбудити, а лише привернути увагу. — Прокидайся.

Роуз мимоволі відкрила очі, побачивши Картнера перед собою. Вона важко позіхнула і розправила плечі.

— Скільки я спала? — запитала вона, намагаючись не виглядати занадто розслабленою.

— Півгодини, — відповів він, підходячи ближче. — Нічого важливого не відбулося. Але все одно тобі варто поспати. В тебе очі червоні.

Роуз важко зітхнула і піднялася з місця, її спина трішки затекла після тривалого сидіння.

— Знаєш, інколи я справді не розумію, чому я все це роблю, — сказала вона, відводячи погляд.

Картнер посміхнувся вкрай стримано.

— Тому що ти не можеш зупинитися, поки не знайдеш відповідь. І це те, що відрізняє хорошого детектива від інших.

Роуз усміхнулася, хоча і без особливої радості.

— Ти завжди був таким оптимістом.

— Мабуть, — відповів він, злегка пожартувавши. — Але що скажеш про наступного підозрюваного? Ми можемо спробувати з ним поговорити.

Роуз зібралася з силами, вдихнула повітря і кивнула.

— Давай, спробуємо ще раз.

І хоча сон ще турбував її, Роуз була готова продовжити. Вона не могла дозволити собі залишити справу без завершення.