Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Роуз вийшла з кімнати разом із Рікардо. Вона відчувала, як він стежить за кожним її кроком, ніби боявся, що вона зникне, щойно переступить поріг.

У коридорі на неї вже чекав охоронець, високий чоловік у чорному костюмі, який мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що машина готова.

Роуз озирнулася на Рікардо, який стояв, схрестивши руки на грудях.

— Будь обережна, — сказав він тихо.

Вона кивнула і швидко попрямувала вниз по сходах. Біля входу на неї чекала чорна машина. Двері вже були відчинені, і водій терпляче чекав, коли вона сяде.

Вона кинула останній погляд на будинок і побачила, що Рікардо досі стоїть нагорі, спостерігаючи за нею. Його обличчя було серйозним, погляд пронизливим.

Роуз сіла в авто, і двері плавно зачинилися. Машина рушила з місця, залишаючи позаду маєток Сальваторе.

Вона відкинулася на спинку сидіння, закрила очі й на кілька секунд дозволила собі перевести подих. Але спокій тривав недовго.

Телефон у її кишені завібрував. Вона дістала його й побачила, що дзвонить Картнер.

— Роуз, ти скоро? — його голос звучав трохи напружено.

— Уже в дорозі, — коротко відповіла вона.

— Добре. Ми починаємо опитування підозрюваних. Ти нам потрібна.

Роуз кивнула, хоч він цього й не бачив.

— Зрозуміла. Скоро буду.

Вона поклала телефон і подивилася у вікно. Ранкове Чикаго оживало, але для неї цей день уже давно почався. І щось підказувало їй, що він буде ще складнішим.

Машина зупинилася біля поліцейського відділку. Роуз швидко вийшла, кидаючи короткий погляд на водія. Він нічого не сказав, лише кивнув, і машина одразу рушила назад.

Вона швидко піднялася сходами й увійшла всередину. Всередині було людно: детективи ходили туди-сюди, секретарки розмовляли по телефону, а кілька поліцейських стояли біля кавового апарата, обговорюючи щось між собою.

Картнер і Джонсон чекали її біля кабінету для допитів.

— Ти нарешті тут, — промовив Картнер, зітхаючи. — Іди сюди.

Роуз підійшла ближче, кидаючи швидкий погляд на скляне вікно допитувальної кімнати. Всередині сидів чоловік, обличчя якого вона ще не бачила.

— Хто це? — запитала вона.

— Один із семи підозрюваних, — відповів Джонсон, — колишній офіцер поліції.

Роуз нахмурилася.

— І чому він у списку?

— У нас є докази, що він міг бути пов’язаний із жертвами, — пояснив Картнер. — Але він не єдиний.

Роуз знову подивилася у вікно, а потім перевела погляд на Картнера.

— Починаємо?

Він кивнув.

— Починаємо.

Роуз схрестила руки на грудях, уважно спостерігаючи за підозрюваним. Його самовпевненість її дратувала, але вона не збиралася цього показувати.

— Ви знаєте, що всі сім підозрюваних зараз тут? — запитала вона спокійним голосом.

Чоловік примружив очі.

— І що? Думаєте, ви зможете знайти серед нас винного?

— Я не думаю, я впевнена, — відповіла Роуз, нахиляючись ближче. — Ви всі тут не просто так. І повірте, ми знайдемо того, хто стоїть за цими вбивствами.

Чоловік скривив губи в легкій усмішці.

— Вам подобається це, правда? Вся ця небезпека. Ви занадто молода, щоб розуміти, у що влазите.

Роуз ледь помітно посміхнулася.

— Дякую за турботу, але мені не потрібні поради від людини, яка сидить у кімнаті для допитів.

Він посміхнувся ще ширше.

— Гостра на язик, мені це подобається.

— Мені байдуже, що вам подобається, — відрізала Роуз і подивилася на Картнера. — Давайте спробуємо ідентифікацію голосу.

Картнер кивнув і жестом покликав офіцера.

— Ми дамо тобі послухати один запис, — сказав він підозрюваному.

Роуз витягнула телефон і запустила аудіофайл.

«Ну привіт, Роуз Рейд. Я знаю, що ти це почуєш...»

Вона уважно дивилася на підозрюваного. Його реакція була мінімальною, але вона помітила, як він ледве помітно напружився.

— Щось знайоме? — запитала вона.

Він лише знизав плечима.

— Голос як голос. Їх тисячі.

Роуз обернулася до Картнера.

— Нам потрібен експерт для аналізу голосу.

Картнер кивнув і вийшов, залишивши її наодинці з підозрюваним.

Чоловік знову нахилився вперед і сказав тихо:

— Знаєш, Роуз, іноді краще не знати правду.

Вона зберігала спокій, але всередині відчула, як у неї по шкірі пробіг холод.

Роуз залишилася стояти в тиші, лише її дихання порушувало атмосферу. Підозрюваний не відводив погляду, його очі були темними і важкими, але вона не звертала на це увагу.

— І ви думаєте, що зможете забрати від нас правду? — знову порушив тишу чоловік.

Роуз повільно повернула голову до нього.

— Я не думаю, я знаю, що зможу, — сказала вона з такою впевненістю, що навіть він, здається, на мить завмер.

Чоловік відкинувся на спинку стільця і розсміявся. Його сміх був ледве чутний, але в ньому не було радості. Він подивився на неї з підозрою, і його погляд став ще більш загрозливим.

— Ти краще спитай себе, Роуз, чи хочеш ти дізнатися те, що я знаю? Бо коли ти зможеш дізнатися правду, вже буде занадто пізно.

Роуз не злякалася. Вона підійшла ще ближче і подивилася йому в очі, не відводячи погляду.

— Я вже знаю більше, ніж ти думаєш, — відповіла вона холодно, і це викликало в нього короткий здивований погляд.

Він нахмурився, але не промовив жодного слова. Це була гра, де вона тепер мала перевагу.

Через кілька хвилин у кімнату повернувся Картнер, тримаючи в руках деякі документи.

— Я переговорив з експертом, Роуз, ми скоро будемо мати точну ідентифікацію голосу, — сказав він, кидаючи на підозрюваного холодний погляд.

Роуз коротко кивнула і повернулася до чоловіка.

— І не забудь, ми повернемо тебе до цієї кімнати ще багато разів, поки ти не розкажеш нам усе, що ми хочемо знати, — сказала вона, її голос був тихим, але міцним.

Чоловік просто мовчав, його погляд залишався нерухомим. І хоч він не сказав ані слова, Роуз відчула, що він втратив частину своєї самовпевненості.