Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз

Джеймс Гедлі Чейз

Труна з Гонконгу

Розділ перший

1

Я саме хотів замкнути свою контору, коли пролунав телефонний дзвінок. Було вже десять хвилин на сьому. День видався нудним, довгим і неприбутковим: жодних відвідувачів, усю пошту я викинув у корзину для сміття, навіть не розкриваючи, й ось тепер — цей перший телефонний дзвінок.

Піднявши слухавку, я сказав якомога жвавішим та енергійнішим голосом:

— Нельсон Раян.

Настала пауза. Раптом я почув, як запрацював двигун літака. На мить цей гуркіт ударив мені у вухо, а тоді затих, перетворившись у шум на задньому плані, наче той, хто дзвонив мені, зачинив двері телефонної будки.

— Містер Раян? — голос був чоловічим: низьким і грубим.

— Саме так.

— Ви — приватний детектив?

— І знову все правильно.

Запала ще одна пауза. Я слухав повільне важке дихання чоловіка, а він, імовірно, слухав моє. Потім незнайомець сказав:

— У мене є лише кілька хвилин. Зараз я в аеропорту. Хочу вас найняти.

Я дістав нотатник.

— Як вас звати та яка ваша адреса? — запитав у співрозмовника.

— Джон Гардвік, Кеннот-бульвар, 33.

Записавши адресу, я уточнив:

— Що я маю зробити для вас, містере Гардвік?

— Я хочу, щоб ви постежили за моєю дружиною.

Настала ще одна пауза, й у повітря знову здійнявся літак. Чоловік щось сказав, та його слова заглушило сильне виття реактивних двигунів.

— Я не розчув ваших слів, містере Гардвік.

Він зачекав, доки літак віддалиться, а тоді швидко проказав:

— Двічі на місяць я регулярно літаю в Нью-Йорк у справах. Гадаю, що поки мене нема, дружина поводиться... гм... непристойно. Тож хочу, аби ви постежили за нею. Повернуся післязавтра — у п'ятницю. Мені треба знати, чим вона займається, поки мене нема. Скільки це вартуватиме?

Я не надто любив такі справи, та це принаймні було краще, ніж нічого.

— А чим ви займаєтеся, містере Гардвік?

Він заговорив із легкою ноткою нетерплячості у голосі:

— Працюю на корпорацію Герона, яка виробляє пластмаси.

Корпорація Герона була одним із найбільших підприємств на цій частині Тихоокеанського узбережжя. Чверть економічного процвітання Пасадена-сіті забезпечувала саме вона.

— П'ятдесят доларів за день плюс витрати, — сказав я, піднімаючи свою звичну плату на десять доларів.

— Згода. Я зараз же надішлю вам триста доларів як попередній гонорар. Хочу, аби ви стежили за моєю дружиною, хоч би куди вона не пішла. Якщо дружина не залишатиме дому, то мені треба знати, чи хто-небудь її відвідує. Ви зробите це?

За три сотні доларів я би виконав і значно важчі доручення.

— Так, я зроблю це, — відповів я, — та чи не могли б ви прийти сюди, щоб зустрітися зі мною, містере Гардвік? Віддаю перевагу особистому знайомству зі своїми клієнтами.

— Розумію, та лише щойно вирішив удатися до таких дій. Я вже на півдорозі до Нью-Йорка, однак у п'ятницю зустрінуся з вами. А поки що хочу лише бути впевненим, що ви стежитимете за нею, поки мене не буде в місті.

— Ви можете бути певні у цьому, — сказав я, а тоді замовк, поки ще один літак долав злітно-посадкову смугу. — Мені потрібен опис вашої дружини, містере Гардвік.

— Кеннот-бульвар, 33, — мовив він. — Мене уже кличуть. Я повинен іти. Зустрінемось у п'ятницю, — і лінія затихла.

Поклавши слухавку на місце, я узяв із коробки на столі сигарету. Запалив її настільною запальничкою і видихнув дим у бік протилежної стіни.

Приватним детективом я працював упродовж останніх п'яти років і за цей час натрапляв на кількох ексцентричних осіб. Цей Джон Гардвік може бути лише ще одним навіженим, та я чомусь його таким не вважав. Він говорив як людина, котра потрапила у складну ситуацію. Можливо, місяцями тривожився тим, як саме поводиться його дружина. Може, він упродовж тривалого часу підозрював, що вона обманює, коли його нема у місті, й от раптом, уже від'їжджаючи у чергове відрядження, вирішив її перевірити. Це міг бути один із тих миттєвих імпульсів, до яких міг удатися стурбований, пригнічений чоловік. Та все ж мені це не надто подобалося. Не люблю анонімних клієнтів. Не люблю безтілесних голосів у телефоні. Я віддаю перевагу тому, аби знати, з ким працюю. А ця справа видавалася трохи поспішною і занадто удаваною.

Поки я обмірковував одержану від Гардвіка інформацію, до мене долинув звук кроків уздовж коридору. Почувся стукіт по матованій панелі моїх дверей, а тоді вони відчинились.

Кур'єр поклав на мій стіл товстий конверт і запропонував підписатись у його книзі.

Це був невисокий молодий хлопець із ластовинням, він усе ще чіплявся за ентузіазм до життя, що уже покидав мене. Поки я підписувався у книзі, його погляд з насмішкою пройшовся обшарпаною кімнаткою, зауважуючи вогкі плями на стелі, пил на книжковій полиці, стіл, що нічим не вражав, потертий стілець для клієнтів і настінний календар з оголеними дівчатами.

Коли він пішов, я відкрив конверт. У ньому було тридцять десятидоларових банкнот. На звичайній картці — напис: «Від Джона Гардвіка, Кеннот-бульвар, 33, Пасадена-сіті».

На хвильку я замислився, як йому вдалося так швидко доставити мені гроші, а тоді вирішив, що у нього, вочевидь, є кредитний рейтинг у «Експрес Месенджер Компані» і що він зателефонував їм одразу ж після завершення нашої розмови. Їхні контори були відразу ж по той бік вулиці від моєї. Присунувши до себе телефонну книгу, я почав шукати Гардвіків. Жодного Джона Гардвіка там не було. Я підвівся з-за столу і важкою ходою перейшов кабінет, аби проконсультуватися з каталогом вулиць. Із нього я дізнався, що Джек С. Маєрс-молодший, а не Джон Гардвік мешкає за адресою Кеннот-бульвар, 33.

Погладжуючи рукою свою одноденну щетину, я обдумував усю цю ситуацію. Пригадав, що Кеннот-бульвар — віддалене шосе на Палма-Маунтін, близько трьох миль від центру міста. Це був один із тих районів, де люди мали змогу орендувати для себе житло, коли приїжджали у відпустку, саме так могло статись і з Джоном Гардвіком та його дружиною. Можливо, він — керівник корпорації Герона, який очікує, поки спорудять його власний дім, а тим часом орендує будинок за адресою Кеннот-бульвар,