Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз
Він закурив сигару і видихнув на мене струмінь диму.
— Не знаю... Ти міг би. Міг би спробувати розіграти усе розумно, дурячи себе, що придумав беззаперечне алібі, — сказав він, але в його голосі не було звичної впевненості.
— Якби я її вбив, — продовжив я, — мені був би відомий час її смерті. Я б не надав вам алібі до восьмої тридцять, а вигадав би щось аж до третьої години.
Ретнік завовтузився у моєму кріслі, у той час як у його голові та тирса, яку він використовував замість мозку, заскрипіла під тиском.
— Що вона робила у твоїй конторі о такій порі?
— Хочете, щоб я це припустив?
— Послухай, Раяне, у нашому місті не було вбивства років п'ять. Мені потрібна якась історія для преси. Тому вислухаю всі твої ідеї. Ти допоможеш нам, я допоможу тобі. Можу заарештувати і кинути тебе в камеру на основі доказів, які в мене є проти тебе, але даю тобі змогу довести, що я помиляюся. Тож давай, припускай.
— Припустімо, що вона була із Сан-Франциско, а не звідси. Припустімо, що їй було вкрай необхідно поговорити зі мною. Не запитуйте мене, чому чи чому вона не могла поговорити з приватним детективом у Сан-Франциско: просто припустімо, що так воно і було. Припустімо, що вона вирішила сісти на літак та прилетіти сюди, і припустімо, що їй спало це на думку вчора о сьомій вечора. Вона розуміла, що не зможе потрапити сюди після того, як я піду, тож зателефонувала. Гардвік, позбувшись мене, чекав тут, аби відповісти на дзвінок. Вона повідомила, що летить сюди і буде близько третьої години. Він сказав, що все гаразд і що він буде тут, коли вона приїде. Прибувши в аеропорт, вона взяла таксі та приїхала сюди. Гардвік вислухав усе те, що вона хотіла сказати, а тоді застрелив її.
— Скориставшись твоїм пістолетом?
— Скориставшись моїм пістолетом.
— Вхід у цей будинок замикають о дев'ятій. Замка не зламано. Як тоді Гардвік та жовтошкіра потрапили сюди?
— Гардвік, вочевидь, приїхав сюди, щойно я залишив контору, і до того, як швейцар замкнув вхід. Він знав, що мене в конторі не буде, тож міг сидіти тут і чекати на телефонний дзвінок. Коли вона уже мала приїхати, Гардвік зійшов униз і впустив її. Там — автоматичний американський замок. Його дуже легко відчинити зсередини.
— Тобі варто писати сценарії до фільмів... — мовив кисло лейтенант. — І таку байку ти розповідатимеш присяжним?
— Це варто перевірити. Її легко упізнають в аеропорту. Водії таксі пригадали б її...
— Припустімо, усе було саме так, як ти розповів, але замість цього невідомого Гардвіка це ти сказав їй, що чекатимеш на неї?
— Він не є невідомим. Якщо ви перевірите службу «Експрес Мессенджер», то дізнаєтеся, що він прислав мені триста доларів. Ви можете також перевірити, що я перебував біля Кеннот-бульвару, 33 із сьомої тридцять до дев'ятої. Після цього часу, хоч я й залишався там, лише одне авто проїхало повз мене близько другої години, та я не знаю, бачив мене водій чи ні. О шостій, це вам підтвердить чоловік, який поставляє молоко, я все ще був там.
— Мені лише цікаво знати, де ти був між другою і шостою годинами сьогодні вранці.
— Я був біля Кеннот-бульвар, 33.
Він стенув плечима.
— Лише щоб уникнути перекручування фактів, дозволь поглянути, що у тебе в кишенях.
Я вивернув кишені, викладаючи увесь мотлох на стіл. Ретнік подивився на все це без явного зацікавлення.
— Якби я украв у неї якусь цінність, — сказав я, — то не носив би її у своїх кишенях.
Він підвівся.
— Не їдь із міста. Ти на волосинці від того, аби я запроторив тебе в камеру як важливого свідка, тож будь обережний.
Лейтенант вийшов із мого кабінету, перетнув кроками приймальню і зник у коридорі, залишивши обоє дверей широко відчиненими.
Зібравши свої речі, я поклав їх назад у кишені, а тоді зачинив двері, сів на стіл і закурив сигарету. Саме зараз у них немає стовідсоткових доказів проти мене, та все ж хоч щось у них є. Багато залежить від того, що вони знайдуть упродовж кількох наступних годин. Хоча Ретнік і дурник, я відчував, що справжній злочинець підтасовує вбивство під мене, а тому кине перед Ретніком ще якийсь ключ, котрий може стати вирішальним доказом. Зникнення мого пістолета може означати лише те, що убивця застрелив з нього китаянку, і саме це може виявитися, коли Ретнік знайде зброю.
Я зісковзнув зі столу. Зараз не час сидіти й кивати головою до самого себе. Треба щось робити. Замкнувши контору, я попрямував до ліфта. Навпроти дверей Джея Вейда я побачив тінь Ретніка. Він розмовляв із хіміком, очевидно, збираючи свідчення проти мене.
Відчуваючи, що мушу діяти, я спустився на перший поверх, пройшов повз двох копів біля дверей, перетнув вулицю і попрямував туди, де залишив своє авто.
Сівши в машину, зачинив двері.
Тепер я почувався як наркоман — мені раптом дуже захотілося зробити ковток віскі. Вживання спиртного раніше шостої не було для мене звичною справою, але зараз стало чимось особливим. Я ковзнув через сидіння-диван і відчинив «бардачок». Коли потягнувся по пляшку, серце сильно вдарилось об ребра, а рот став таким сухим, як вигоріла на сонці кістка.
У «бардачку» лежали мій пістолет тридцять восьмого калібру та сумочка зі шкіри ящірки.
Я сидів із широко розплющеними очима, відчуваючи, як холод спиною повзе вгору. Точно так, як те, що я дихав, ця сумочка належала мертвій китаянці.
З
Позаду головного поліцейського управління — просторий двір, оточений восьмифутовою стіною. Тут паркують патрульні авто, вантажівки загонів поліцейських, підготовлених для ліквідації безладів, та швидкі автівки, котрі мчать із експертами на будь-які непередбачувані випадки.
На одній зі стін висить величезне оголошення, на якому чималими червоними літерами на білому тлі зазначено, що цей парк лише для поліцейського автотранспорту.
Повернувши, я в'їхав у відчинені ворота й обережно припаркувався біля патрульної машини. Щойно заглушив двигун, як із нізвідки з'явився коп, його
