Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз

— Розумію, — мовив я, хоча насправді не розумів. — Ви ж не думаєте, що містер Маєрс міг здати своє житло в оренду цьому іншому чоловікові?

— Я уже вісім років обслуговую містера Маєрса, — почув я у відповідь. — Він ніколи нікому не здавав свого будинку. Містер завжди їде у такий час на місяць, — молочар підняв свою дротяну корзину. Я зрозумів, що йому вже стало нудно зі мною і що він хоче продовжити свою корисну роботу.

— А ви не знаєте жодного Джона Гардвіка з цього району? — запитав я без великої надії.

— Тут такого нема, — сказав він. — Я б знав. Адже знаю тут усіх, — і, киваючи головою, чоловік рушив до своєї вантажівки та поїхав дорогою до № 37.

Першою у мене виникла думка дізнатися, чи правильну адресу маю, та я знав, що правильну. Гардвік мені не лише її сказав, а й написав.

То навіщо він заплатив мені триста доларів, аби я посидів ззовні порожнього бунгало? Можливо, молочар помилився, проте я так не вважав.

Я повернувся до № 33 і поштовхом відчинив одну частину подвійних воріт. При світлі раннього світанкового сонця мені не потрібно було підійматися доріжкою, аби переконатися, що бунгало порожнє. Дерев'яні віконниці заступали вікна — цього я не міг побачити у темряві. Бунгало мало покинутий вигляд.

Раптом у мене виникло якесь моторошне відчуття. Чи міг цей загадковий Джон Гардвік із причин, відомих лише йому самому, хотіти забрати мене з дороги та відправити у погоню за нездійсненним? Я не міг повірити, щоби хтось при здоровому глузді протринькав триста доларів на те, аби позбутися мене на дванадцять годин. Відчував, що не можу бути настільки важливим, та ця думка не покидала мене. Раптом я захотів потрапити у свою контору, і то терміновіше, ніж мені праглося поголитися, прийняти душ і випити достатньо міцну каву, від якої можна збадьоритися.

Поспішивши назад до свого авто, я помчав униз гірською дорогою. У цю ранкову годину транспорту не було, тож я доїхав до будинку, у якому містилася моя контора, коли вуличний годинник вибив сьому. Залишивши авто, я увійшов у вестибюль, де швейцар схилився над мітлою, важко дихаючи і презирливо посміхаючись до самого себе. Він окинув мене безглуздим холодним поглядом, а тоді відвернувся. Швейцар ненавидів усіх, у тому числі й себе.

Піднявшись на четвертий поверх, я швидко пішов коридором до знайомих дверей, на яких виднівся напис облупленими чорними літерами: «Нельсон Раян, приватний детектив».

Я витягнув ключі, та, спохопившись, узявся за дверну ручку й повернув її. Двері були незамкнені, хоч я й замкнув їх, залишаючи контору увечері. Штовхнувши двері, я заглянув у невелику приймальню. Там був стіл, на котрому лежало кілька пошарпаних, із загнутими кутиками журналів, стояли чотири добряче потерті шкіряні крісла й очікувала всіх із чутливими ступнями килимова доріжка.

Внутрішні двері, що вели до моєї контори, були привідчинені, хоч я і замкнув їх, перш ніж піти.

Знову охоплений моторошним відчуттям, я дійшов до дверей і поштовхом широко відчинив їх.

Обличчям до мене у клієнтському кріслі сиділа приваблива китаянка, її руки були дещо манірно складені на коліні. Вона була одягнута у зелено-срібне ціпао з розрізами по обидва боки, які підкреслювали її красиві ноги. Китаянка виглядала спокійною і навіть нездивованою. Із маленької кривавої плями зліва над грудьми я здогадався, що її застрелили швидко і професійно: так швидко, що вона не мала навіть змоги налякатися. Хто б її не застрелив, він зробив це високоякісно й миттєво.

Рухаючись так, наче бреду водою, я увійшов у кімнату й торкнувся холодного обличчя китаянки. Вона була мертва уже кілька годин.

Глибоко вдихнувши, я потягнувся до телефону й викликав поліцію.

2

Чекаючи приїзду копів, я оглянув свою мертву азіатську відвідувачку ближче. Їй було близько двадцяти трьох чи двадцяти чотирьох років, і вона, безсумнівно, не була бідною. Припустив це, оскільки її одяг видавався дорогим, панчохи були зі справжнього нейлону, а туфлі майже нові. До того ж вона була доглянута: нігті мала чисті, волосся — блискуче. Я не мав змоги дізнатися, хто вона, — її сумочки не було. Мабуть, її забрав убивця. Не думаю, що так акуратно одягнена жінка могла б піти кудись без сумочки.

Переконавшись, що її ім'я залишиться для мене невідомим, я пішов до іншої кімнати й став чекати на тупотіння ніг, яке повідомить, що хлопці приїхали. Довго чекати не довелося. Хвилин за десять після мого дзвінка вони уже кишіли наді мною, наче мурахи над грудочкою цукру.

Останнім приїхав детектив-лейтенант Ден Ретнік. Я час од часу зустрічався з ним за останні чотири роки. Це був чепуристо одягнений низькорослий чоловік із тонкими лисячими рисами обличчя. Єдиною причиною, чому Ретніка тримали у міській поліції, було те, що йому пощастило одружитися з сестрою мера. Як з офіцера поліції з нього було стільки ж користі, як із дірки у відрі. На щастя Ретніка, із часу його призначення у Пасадена-сіті не вчинено жодного важкого злочину. Ця справа була першим випадком убивства відтоді, як його підвищили з чергового до детектив-лейтенанта в маленькому поліцейському відділку на узбережжі.

Та все ж віддам йому належне: незважаючи на те, що у нього недостатньо мізків, аби розв'язати дитячий кросворд, Ретнік виглядав, безсумнівно, як коп, котрий добре знає свою справу, коли влетів у мою контору із сержантом Палскі, своїм друзякою, який тупотів позаду нього.

Сержант Палскі був кремезним, із червоним товстим обличчям, маленькими злісними очима та двома кулаками, які, здавалось, увесь час свербіли зустрітись із чиєюсь щелепою. Розуму він мав ще менше, ніж Ретнік, якщо це узагалі можливо, але нестачу інтелектуального багажу компенсовував м'язами.

Увійшовши, жоден із них не поглянув на мене. Вони попрямували у мою контору й упродовж тривалого часу витріщалися на мертву жінку, а потім, поки Палскі виконував належні дії поліцейського, Ретнік нарешті підійшов до мене. Тепер він виглядав трохи стурбованим і не таким жвавим.

— Що ж, детективе, давай розповідай мені всю історію, — сказав він, сідаючи на стіл і похитуючи бездоганно начищеними черевиками. — Вона твоя клієнтка?

— Не знаю, хто вона чи що тут робить. Я знайшов її такою, коли відчинив контору сьогодні вранці.

Ретнік жував погаслу сигару, дивлячись на мене суворим поглядом копа.

— Ти завжди відчиняєш