Безтурботний - Ю. Несбе

— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.

— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.

Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.

— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.

Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:

Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.

Харрі кивнув.

— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?

Харрі не відповів.

— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,

Харрі перестав погладжувати підодіяльник:

— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.

Расколь кивнув.

— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.

— Ти його отримаєш.

— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…

Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.

—- Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.

Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, — ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.

— Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.

Харрі стенув плечима.

Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:

— Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії

Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік — судячи по вигляду, пакистанець.

Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався:

— Алі Ніязі, сусід Харрі.

— Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, — сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?

— Боюся, це тягне на сенсацію, — відповів Іварссон, — але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…

— Гей, гей! — гримнув Мьоллер. — Не поспішай. Доповідай обстановку.

Іварссон тонко посміхнувся:

— Підемо сюди.

Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.

Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:

— Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.

— Уявне? — Мьоллер знову нахилився перед черговими дверима. У самому підвалі стеля виявилася ще нижчою, і він ішов тепер, зігнувшись у три погибелі та прагнучи прогнати думки про те, що над ним височіє чотириповерхова махина на вбитих сто років тому в глинистий ґрунт дерев’яних палях. — Що ти маєш на увазі, Іварссоне? Хіба ти не сказав, що в листах міститься визнання?

— Спершу ми обшукали квартиру. Ввімкнули його комп’ютер, відкрили поштову скриньку і знайшли всі повідомлення, які він отримував. Точнісінько ті, що він переправив Беате Льонн. Це і є уявне алібі.

— Я це вже чув, — не приховуючи роздратування, зауважив Мьоллер. — У чому суть справи?

— А суть справи, природно, в тому, що ми з’ясували, хто посилав ці повідомлення на адресу Харрі Холе.

Мьоллер почув попереду якісь голоси.

— Це тут, просто за рогом, — пояснив той, що відрекомендувався сусідом Харрі.

Вони зупинилися перед однією з підвальних комірок, обгороджених металевою сіткою. Усередині комірки сиділи навпочіпки двоє чоловіків. Один із них при світлі кишенькового ліхтарика прочитував номер на задній стороні ноутбука, інший записував. Мьоллер помітив, що від розетки на стіні ведуть два дроти — один був підключений до ноутбука, а інший — до обшарпаного мобільного телефону марки «КІокіа», який, у свою чергу, був підключений до комп’ютера.

Мьоллер випростав спину, наскільки це було можливо:

— І що це все означає?

Іварссон поклав руку на плече сусіда Харрі:

— Алі каже, що заглянув у підвал через кілька днів після вбивства Анни Бетсен і тоді вперше побачив у комірці Харрі ноутбук із підключеним мобільником. Ми вже перевірили телефон.

— Ну і?

— Це телефон