Безтурботний - Ю. Несбе

Вігдіс залишилася чекати у вітальні, сподіваючись, що Холе заснув у ванні. Вона знову кинула погляд на годинник. Прислухалася до музики. Хіти «Police», що б’ють по нервах, на щастя, скінчились. І тепер Стінг співав своїм прекрасним заспокійливим голосом пісні з сольного альбому. Про краплі дощу, що знов і знов падають, немов сльози із зірки. Так красиво, що вона сама ледве не розридалась.

Пролунав хрипкий гавкіт Ґреґора. Нарешті!

Вона відчинила вхідні двері й, як і домовлялися, вийшла на ґанок. По саду в бік тераси пробіг якийсь чоловік, інший сховався за будинком. Двоє чоловіків у чорній формі, з невеликими короткоствольними гвинтівками застигли перед нею.

— Все ще у ванній? — пошепки запитав один із них із-під чорної маски. — Ліворуч од сходів?

— Так, Томе, — прошепотіла вона у відповідь. — І спасибі, що приїхали так…

Але вони вже ввірвалися до будинку.

Вігдіс заплющила очі й прислухалася. Швидкі кроки по сходах. Відчайдушне «гав-гав» Ґреґора на терасі. М’який голос Стін-га, що виводив «How fragile we аге»[47], гуркіт дверей до ванної, відчинених ударом ноги.

Вона обернулася й увійшла до будинку. Почала підніматися по сходах. На шум голосів. їй потрібно було випити. Вгорі вона побачила Тома Волера. Маску він зняв, але обличчя у нього так спотворилося, що вона ледве впізнала його. Він пальцем показував униз. Вона опустила погляд. На килимі залишилися криваві сліди. Вона обвела очима вітальню й побачила, що двері на терасу відчинені. Цей баран у чорному щось крикнув їй, але вона не розібрала слів. «План, — ось єдине, що спало їй на думку. — А вийшло не за планом».

36

Waltzing Matilda[48]

На бігу Харрі чув тільки уривчастий гавкіт Ґреґора, немов позаду відбивав секунди метроном. А так навколо стояла повна тиша. Продираючись крізь живопліт, він виставив уперед руки, не звертаючи уваги на шпичаки, що впивалися в долоні та рвали в клапті зразок із колекції Бйорна Борга. Свої одяг і взуття він не знайшов, напевно, вона віднесла все вниз, де сиділа в очікуванні Волера. Він пошукав інші черевики, але тут Ґреґор знову загавкав, і йому довелося рвати кігті в чому був — у штанях і сорочці. Дощ заливав очі, і будинки, яблуні та кущі розпливалися перед ним. Та все ж він розгледів у темряві черговий живопліт. Він здавався невисоким, і Харрі вирішив його перестрибнути, але втратив рівновагу і плюхнувся обличчям на доглянутий моріжок. Біг із перешкодами у нетверезому стані. Не підводячись, Харрі прислухався.

Йому здалося, що гавкає тепер не тільки Ґреґор. Невже Віктор прибув? Так скоро? Волер напевно вже розставив їх по місцях. Харрі звівся на ноги й озирнувся. Він був на вершині пагорба, на який і тримав курс.

Він свідомо уникав освітлених доріг і вулиць, де його могли б побачити і де незабаром з’являться патрульні машини. Він розгледів віллу Албу на Бйорнетроккете. Чотири автомобілі стояли перед воротами, два з них із включеними мигалками. Він подивився на селище по інший бік пагорба. Це Хольмен або, можливо, Грессбанен? Щось на зразок цього. Біля перехрестя стояла звичайна машина із засвіченим світлом стоянки. Вона припаркувалася просто на пішохідній смузі. Харрі діяв швидко, але Волер виявився ще проворнішим. Так паркуються тільки поліцейські.

Він із силою потер долонями щоки, намагаючись скинути з себе залишки того блаженного напівсонного стану, в якому зовсім іще недавно так пристрасно мріяв перебувати. Крізь гілки дерев він розгледів блакитне світло, що промайнуло на Сташонсвеєн. Сітку вони вже закинули, і скоро йому в ній борсатися. Йому не втекти. Волер дуже хитрий і досвідчений. Одного він не розумів. Волер же не міг самостійно організувати таку облаву. Адже хтось дав дозвіл задіяти стільки сил, аби спіймати одну-однісіньку людину. Що ж сталося? Невже Беате не отри мала його матеріали?

Він прислухався. Ну точно, собачий гавкіт лунав уже мало не з усіх боків. Він озирнувся. У віллах, розкиданих по горбу, що в безмісячну ніч здавався чорним, світилися вікна. Він уявин собі, як тепло і затишно за цими вікнами. Норвежці люблять світло. Електроенергії в них достатньо. І лише виїжджаючи їм два тижні у відпустку на південь, вони вимикають електрику. Він ковзав поглядом від будинку до будинку.

Том Волер роздивлявся вілли, що прикрашали ландшафт, я к свічки різдвяну ялинку. Великі темні сади. Крадені яблука. Волер сидів, поставивши ноги на приладову дошку виготовленого спс ціально для потреб Віктора автофургона. Він обладнаний кра щими засобами зв’язку, тому Волер і переніс сюди штаб операції.

Волер перебував у постійному контакті з усіма доданими йому підрозділами, вже готовими оточити місцевість. Він подивився на годинник. Ось уже десять хвилин, як провідники з собаками вирушили в гонитву, відразу ж розчинившись у темряві.

У рації почувся тріск:

— Сташонсвеєн для «Віктора-один». У нас тут Стіг Антонсен на машині. Йому треба на Ревехівеєн, сімнадцять. Каже, що їде з роботи. Що нам…

— Перевірте особу й адресу і пропустіть. Те ж і решти стосується, о’кей? І маски надіньте!

Волер вивудив компакт-диск із нагрудної кишені й уставив його в магнітолу. Гурт заспівав фальцетом «Thunder all through the night, morning light»[49]. Чоловік, що сидів поряд із ним на сидінні водія, звів брову, але Волер удав, що нічого не бачить, і додав звук. Куплет. Куплет. Приспів. Куплет. Приспів. Наступна мелодія. «Pop Daddy; Daddy Pop. Oh, sock it to me. Youre the best»[50]. Волер знову подивився на годинник. Чорт, що вони там тягнуть з цими псами! Він стукнув по приладовій дошці. І удостоївся ще одного погляду водія.

— Вони зі свіжими слідами крові мають справу, — сказав Волер. — Що тут складного?

— Це ж собаки, не роботи, — заперечив напарник. — Розслабся, скоро зловлять.

Співак, який назавжди прославився під ім’ям Принц, доспівав до середини «Diamonds and pearls», коли надійшло повідомлення:

— «Віктор нуль три» для «Віктора нуль один». Здається, він тут. Ми стоїмо напроти білої вілли на… е-е. Ерік намагається з’ясувати назву вулиці, але, в усякому разі, на стіні будинку табличка з номером шістнадцять.

Волер приглушив музику:

— О’кей. З’ясуйте назву і чекайте нас. Що це у вас за свист?

— Це не у нас,