Безтурботний - Ю. Несбе
У телефоні пролунав скрипучий голос:
— «Сташонсвеєн» для «Віктора-один». Пробач, що перериваю, але у нас тут машина екстреної допомоги. Вони кажуть, що їм треба на Харелаббен, шістнадцять. Там спрацювала охоронна сигналізація — на центральному пульті зареєстровано. Мені…
— «Віктор нуль один» — усім підрозділам — вперед! Харелаббен, шістнадцять! — скомандував Волер.
Б’ярне Мьоллер був у препоганому настрої. Його витягнули з будинку під час «Ареп Post»[51]. Він знайшов білу віллу з номером 16 на стіні й припаркувався навпроти. Минув ворота і підійшов до відчинених вхідних дверей, де стояв поліцейський із вівчаркою на повідку.
— Волер тут? — запитав начальник забійного відділу, і поліцейський кивнув у бік дверей. Мьоллер відзначив, що скло у дверях розбито. Волер стояв у коридорі просто перед ним і запекло сперечався про щось із іншим співробітником.
— Що, чорт вас усіх забирай, тут відбувається? — запитав Мьоллер без усякого вступу.
Волер обернувся:
— Ах он як! Ти-то тут яким побитом, Мьоллер?
— Мені зателефонувала Беате Льонн. Хто дав дозвіл на все це безумство?
— Прокурор.
— Я не арешт маю на увазі. Я питаю>хто дав сигнал на початок третьої світової війни всього лише через те, що один із наших колег, можливо — можливо! — в змозі прояснити кілька речей?
Волер гойднувся на каблуках і подивився Мьоллеру просто у вічі:
— Начальник відділу поліції Іварссон. Ми знайшли дещо у Холе на квартирі, так що від нього вимагається щось більше, ніж просто поговорити з нами. Він підозрюється у вбивстві. Ще що-небудь хочеш дізнатися, Мьоллер?
Від здивування Мьоллер звів брову і припустив, що Волер не в собі: перший раз у житті він почув, як той у такому зухвалому тоні говорить із вищестоящим начальником:
— Так. Де Харрі?
Волер показав на червоні сліди на паркеті:
— Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?
— Я запитав, де він зараз?
Волер та інший співробітник перезирнулися.
— Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.
— Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.
— Ми так і зробили.
— Як же йому тоді вдалося втекти?
— Ось так. -— Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.
— Він що, через слухавку вшився? — незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.
— Є підстави вважати, — почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, — що він викликав таксі.
Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.
— Вилазь! — крикнув він і подивився у дзеркальце.
Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же
знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.
— А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.
— Дякую.
— І одягнений начебто стильно.
— Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.
— Що?
— Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.
Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.
— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.
— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.
— Імя я побачив на дверній табличці.
— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.
— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?
— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.
Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:
— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.
— Правда? Так вони і повірили.
— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.
Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.
— Так? — почув він голос у домофоні.
— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.
— Вас немає в списку.
— Хіба? — заперечив Харрі. — Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.
— Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.
Харрі вирішив зайти з іншого боку:
— Як тебе звуть?
— Бойгсет. Але я не маю права…
— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?
— Авжеж, але…
— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.
Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.
Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.
— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі
