Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Не знаю як я витримую цю жахливу вечерю, яка радше нагадує тортури. Сотник спокійнесенько допиває шампанське, оплачує рахунок і повернувшись тихо шипить мені на вухо, що у мене час до завтра. У мене від цього зловісного шепоту волосся на потилиці стає дибки.

Він йде геть, а я ще якийсь час заціпеніло сиджу за столиком. Нарешті підіймаюся і прямую до виходу.

Виходжу на вулицю, жадібно вдихаю вечірнє повітря та все ніяк не можу оговтатися. Свідомість мучать думки. Ну як? Як можна бути на стільки підлим і цинічним покидьком?

Серце болісно стискається від жахливої пропозиції й того, що мені потрібно зробити. Хапаюся за найменшу надію. Можливо якраз щось вдалося вирішити за час, що мене не було. Тому замовляю таксі та повертаюся в офіс.

Веремій ще там. Моя надія розбивається об скелю під назвою «крах ілюзій». Хочеться завити від безвиході. Вже поїхати, залишити коханого — це і так вище мене. Але розтоптати його...побачити в улюблених сірих очах зневагу. Намагаюся ковтнути колючий клубок в горлі. Непролиті сльози обпікають душу та омивають серце, яке вже кровоточить.

— Хіба ти не їхала переодягнутись? — Веремій ковзає по мені здивованим поглядом.

Дідько! Я й забула, що казала йому саме це.

— Ее, так. Та я якась така розгублена з цією всією ситуацією, що і забула чого по суті їхала. Зроблю тобі кави. Будеш? — одразу змінюю тему. Він з розумінням киває.

Йду роблю гіркуватий міцний напій. До болю в кістках хочеться торкнутися його. Хоча б ще раз. Ні, не можна. Я і так сумніваюся що мені стане духу зробити все те, що хоче Сотник.

Веремій п'є каву, а я сиджу поруч і розглядаю його нишком з-під вій. Відмічаю кожну рису обличчя. Як він задумливо морщить чоло, коли про щось думає. Як п'ятірнею, в котрий вже раз, куйовдить чорне блискуче волосся. Господи, за що такі муки? Я цього не витримаю.

Дивлюся в такі кохані темно-сірі очі, з унікальним відтінком кольору грозових хмар. Руки сверблять, так хочеться торкнутися теплої шкіри. Провести пальчиками по твердих м'язах грудей, нижче по темній доріжці, яка збігає вниз по твердому торсу і зникає за гумкою боксерів. Відчути його ще раз. Останній. Глибоко в собі. І той екстаз, який здатен подарувати лише він.

На очі вже в котре за сьогодні навертаються сльози.

Раптом Веремій відставляє чашку і посміхається тією особливою дахозносною посмішкою.

— Ти прискіпливо розглядаєш мене останніх десять хвилин. Побачила щось нове? — він хитро підморгує, а погляд робиться темним-темним.

Дідько, Злато! Палишся, як дівчисько. Опускаю очі. Не дивлюся йому у вічі, бо боюся провалитись у цю темну безодню, яка вже вирує і затягує. Розумію, що якщо піддамся спокусі — можу просто потонути в ній. І тоді вже Бриль точно не повірить тому, що я змушена буду сказати.

Підриваюся з дивана. Нервово потираю долонею об долоню і ще гарячково думаю, як викрутитись.

— Ти якась знервована. Все гаразд, Злато?

— Так, я.., — не встигаю договорити. Офісом розноситься звук вхідного дзвінка на його смартфоні.

— Мама, — пояснює мені хто це телефонує і приймає виклик.

Я в пів вуха слухаю про що розмова. Їй в який раз погано. Що ж, зараз це мені, мабуть на руку. Треба ще раз обдумати цю скажену пропозицію Сотника. І краще на самоті.

— Мамі знову погано, — він якось винно дивиться.

Поспішаю запевнити його, що все гаразд і щоб їхав до матері — він їй зараз більше потрібен. Веремій підходить до мене. Не встигаю зреагувати, як вмить я вже міцно притиснута, то такого жаданого тіла. Його запах проникає у ніздрі та закарбовується у пам'яті. Рот миттєво наповнюється слиною. А низ живота млосно спазмує. Відчуваю, як у стегно впирається кам'яна плоть.

Жорсткі губи накривають мій рот, владно вриваючись в середину язиком. Від цього гарячого поцілунку у мене підкошуються ноги. Щоб встояти впиваюся пальцями у сорочку на його грудях. Під кулачками відчуваю шалені удари його серця. Боже, це агонія, новий вид тортур просто. Відриваюся від коханого, важко дихаю. Дивлюся затуманеним поглядом. Він чуттєво посміхається.

— Все буде добре, кицю. Ти тільки не хвилюйся. Я зможу розв'язати цю проблему. Вір мені. Поїхали, підкину тебе.

Ледь розтягую губи у посмішку і киваю. Він розвертається, підхоплює піджак і кейс і поспішає до виходу. Наче на автопілоті слідкую за ним.

Вже пізній вечір. Заторів немає, тож ми швидко дістаємося мого будинку.

Я стрімко вистрибую з авто, стримую його, щоб не йшов мене проводжати. Мотивую це тим, що йому потрібно поспішати до матері і бажаю, щоб Анна Семенівна одужувала.

Він трохи здивований моєю відстороненістю, та його відволікає черговий дзвінок. Киває мені, та не рушає. Чекає, поки я дійду до під'їзду. Опиняюся у квартирі, підходжу до вікна, відсуваю в сторону фіранку. Він все ще чекає. Махаю йому рукою. І тільки переконавшись, що я у квартирі, авто від'їжджає.

А я бреду в спальню, падаю на подушку і захлинаюся сльозами, які вже давно просяться на волю.

Пів ночі не можу спати. Реву від безвиході. Сумніви точать моє серце і заповзають під шкіру. А що як Сотник нахабно брехав? Веремій доволі впевнено ввечері говорив, що він зможе розв'язати цю проблему. І я хочу вірити коханому. Тому на ранок все ж вирішую чекати.

Близько сьомої ранку бачу вхідний дзвінок із невідомого номера. Вирішую ігнорувати поки не дістануся офісу. Швидко приймаю душ, вдягаюся, макіяж вдало приховує припухле від нічних плачів обличчя. Набираю Веремія, та абонент поза зоною. Можливо з-поза ранку помчав в офіс.

Замовляю таксі. За десять хвилин додаток плюмкає. Авто вже тут. Хапаю сумочку і вибігаю з квартири. На вулиці знаходжу поглядом необхідне авто. Підбігаю і швидко всідаюся на заднє сидіння. Ще за пів години я вже заходжу в наш офіс. Уточняю в охорони чи є вже Бриль. Виявляється немає, та є Островська. Яромського на щастя ще теж немає.

Мій телефон вже втретє атакує дзвінок з невідомого номера. Розумію, що це Сотник, та відповісти поки що йому не поспішаю. Мені конче необхідно дочекатися Веремія.

Заходжу в приймальню. Внутрішньо налаштовуюсь на зустріч із цією піраньєю Островською. Кидаю сумочку на свій стіл і без стуку проходжу в кабінет Бриля.

Лана сидить на диванчику, повністю поглинута читанням якоїсь інформації зі свого айфона. На мою появу вона лише здивовано підіймає голову вгору. Зазирає мені за плече. Я й собі озираюся. Та позаду нікого немає.

— Де Бриль? — сухо питає.

Чорт. Мені й самій це хочеться знати. Та не признаватись же їй в цьому, тому так же сухо кидаю:

— Затримується. Незабаром буде.

Вона сердито кривить губи. Тоді не без сарказму шипить:

— То зроби кави, поки мені доводиться його чекати.

Ох, щиток падає на очі тільки так, а язик просто живе своїм життям.

— Сама собі зробиш. Не безрука, — рявкаю це і круто розвернувшись на підборах виходжу з його кабінету гучно грюкнувши дверима.

Сідаю за свій стіл і знову набираю Веремія. Він поза зоною. На повідомлення не відповідає. На домашній — теж безрезультатно. Спочатку мене це дико дратує. Та проходить година, тоді друга і я починаю серйозно хвилюватись. В голові крутиться купа питань без відповідей. Що сталося? Де ти, Бриль, трясця! Невже так складно нашкрябати кілька слів, щоб я тут з розуму не сходила?!

Врешті додумуюся набрати консьєржа із його будинку. За декілька гудків, за які моє серце пропускає удар, нарешті відповідають на дзвінок. Ставлю запитання, яке мені не дає спокою. Чоловік на тому кінці намагається мені щось сказати та пояснити та я зависаю, німію.. А серце починає стукотіти мов скажене.

Від почутого мені волосся стає дибом.. Все тіло мов свинцеве — важке, не моє. Ледь струшую це заціпеніння. Підриваюся з-за столу, хапаю сумочку і бігцем вилітаю з приймальної..