Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Я не дуже тямлю, про що ти говориш.

— Воно й не дивно. В мене в голові все переплуталося, а я ж там була. Мама якось сказала, що таке трапляється з людьми після нещасного випадку або бійки. Дещо я пам’ятаю дуже добре, здебільшого ті фрагменти, де був Боббі, а все інше знаю переважно з розповідей. Я гуляла в парку нижче по вулиці, де ми жили, і тут підійшли ці троє хлопців: Гаррі Дулін, Віллі Ширмен і ще один, не пам’ятаю, як його звали. Та це й не важливо. Вони мене побили. Мені було лише одинадцять, але це їх не зупинило. Гаррі Дулін бив мене бейсбольною битою, а Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла.

— Бейсбольної битою? Ти мене розігруєш?

Вона похитала головою.

— Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні. Вивихнули мені плече. Я закричала і, напевно, вони втекли. Я сиділа, підтримувала руку… було жахливо боляче і… і, думаю, я була в шоці… не знала, що робити. А може, я й вставала і намагалася кликати на допомогу, але не змогла. І тут з’явився Боббі. Він допоміг мені вийти з парку, а потім узяв на руки і відніс до себе додому. Ніс усю дорогу вгору по Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Ніс мене на руках.

Я взяв у неї фото, підніс його до світла і нахилився, роздивляючись хлопчика з їжачком. Глянув на худі руки-патички, перевів очі на дівчинку. Вона була десь на дюйм вища за нього і ширша в плечах. Тоді подивився на іншого хлопчика, Саллі. З чорною чуприною і усмішкою гравця збірної Америки. Волосся Стоука Джонза і посмішка Скіпа Кірка. Я міг уявити, як її на руках несе Саллі, без проблем, але той, другий…

— Знаю, — сказала Керол, — на вигляд маленький, так? Але він мене ніс. Я почала втрачати свідомість і він взяв мене на руки, — вона забрала фото назад.

— А поки він тебе ніс, той хлопець, Віллі, що допомагав бити тебе, повернувся і вкрав його рукавицю?

Вона кивнула.

— Боббі приніс мене до своєї квартири. В кімнаті нагорі жив один старий, Тед, який немовби знав потроху про все. Він вправив мені руку. Пам’ятаю, Тед дав мені свій пояс і велів його закусити. А може, то був пояс Боббі? Він сказав, що я можу перехопити біль, і я перехопила. А тоді… тоді трапилося дещо дуже погане.

— Гірше, ніж шмагання бейсбольною битою?

— В деякому сенсі. Не хочу про це говорити, — однією рукою вона витерла сльози спершу з однієї щоки, тоді з другої, не відводячи очей від світлини. — А тоді, перед тим як вони з мамою покинули Гарвіч, Боббі побив хлопця, який орудував битою.

Керол вставила фото в його маленьку секцію.

— Найкраще, що пам’ятаю з того дня, — єдине, що варто пам’ятати — як Боббі Ґарфілд мене витяг. Саллі був вищий за нього і, можливо, заступився б за мене, якби був там, та його там не було. А Боббі був і пройшов зі мною на руках усю дорогу вгору по схилу. Він зробив саме те, що треба. Найкраще, найважливіше, що для мене зробили за все моє життя. Розумієш, Піте?

— Так, розумію.

Та я зрозумів і ще дещо: вона говорила майже те ж саме, що казав Нейт менш ніж годину тому… от тільки вона маршувала. Взяла плакат і маршувала. Щоправда, Нейта Гоппенстенда не побило трійко хлопців, що спершу жартували, а потім вирішили діяти серйозно. Може, в цьому і полягала різниця.

— Він ніс мене вгору по схилу, — вела далі Керол. — Мені завжди хотілося сказати йому, як сильно я люблю його за це, а ще за те, що показав Гаррі Дуліну, що за заподіяний людям біль доводиться платити, особливо коли вони слабші за тебе і не бажають тобі нічого лихого.

— І тому ти маршувала.

— Так. І хотіла пояснити комусь чому. Комусь, хто зрозуміє. Батько не захоче, мама не зможе. Її подруга Ріонда зателефонувала мені і сказала…

Вона не скінчила, тільки сиділа на ящику з-під молока і крутила в руках сумочку.

— Сказала що?

— Нічого.

Голос у неї був змучений, нещасний. Мені хотілося поцілувати її або хоча б обійняти, але я боявся зіпсувати те, що щойно сталося. Бо дещо таки сталося. В її оповіданні була магія. Не в центрі, але десь на самому краєчку. Я відчував її.

— Я маршувала і, мабуть, вступлю до комітету опору. Моя сусідка в кімнаті каже, що я збожеволіла. Мені ніколи не влаштуватися на роботу, якщо я стану членом комуністичної студентської групи і це потрапить в особову справу. Але, думаю, я все одно вступлю.

— А батько? Як з ним?

— Пішов він нахер.

Якусь хвилину ми напівошелешено зважували щойно сказане, тоді Керол захихотіла.

— А це вже чистісінький фройдизм, — вона підвелася. — Мені треба йти вчитися. Спасибі, Піте, що прийшов. Я ніколи раніше нікому не показувала цього фото, та й сама не дивилася вже бозна-скільки. Тепер мені краще. Набагато.

— От і добре. — Я теж підвівся. — А перш ніж піти, допоможеш мені де в чому?

— Авжеж. В чому?

— Я тобі покажу. Це недовго.

Я повів її вздовж бічної стіни їдальні, а тоді вгору пагорбом. Ярдів за двісті, біля котелень, містилася стоянка, на якій студенти, які не дістали пропуску на територію містечка (першокурсники, другокурсники і більшість третьокурсників), тримали свої авто. Коли наставали холоди, тут був головний траходром у студмістечку, але того вечора в мене на думці був не секс у моїй машині.

— А ти писала Боббі, у кого його рукавиця? — спитав я. — Ти ж сказала, що ви листувалися.

— Не бачила сенсу.

Якийсь час ми йшли мовчки, тоді я сказав:

— Я збираюся порвати з Еннмарі на День подяки. Набрав був її телефон, але передумав. Якщо я так вирішив, то, гадаю, треба не сцяти і сказати їй це в очі.

До тієї хвилини я й не усвідомлював, що так вирішив, та мені здавалося, що саме так і було. Казав я це точно не для того, щоб зробити приємність Керол.

Вона кивнула, загрібаючи кросівками листя й стискаючи в одній руці сумочку, не дивлячись на мене.

— Мені довелося скористатися телефоном. Подзвонила Ес-Джею і сказала, що зустрічаюся з хлопцем.

Я зупинився.

— Коли?

— Минулого тижня. — Ось тепер вона дивилася на мене. Ямочки, трохи вигнута нижня губа. Усмішка.

— Минулого тижня? І мені не сказала?

— То була