Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Зі мною все нормально, — запевнила вона, тихо засміявшись. — Просто чудово. Один полісмен навіть назвав мене маленькою леді. Овва, Піте, ти так хвилюєшся!

«А цей тип, Ґілмен, теж дуже за тебе хвилюється?» — кортіло спитати мені, але навіть у вісімнадцять я розумів, що нічого доброго з цього не вийде.

— Чому ти не подзвонила мені? — сказав я. — Може, я б поїхав з тобою. Могли б поїхати на моїй машині.

Керол захихотіла. Приємний, але спантеличливий звук.

— Що?

— Уявила, як ми їдемо на антивоєнну демонстрацію у фургоні з наліпкою «За Ґолдвотера» на бампері.

Так, мабуть, це й справді кумедно.

— До того ж, здається, — продовжувала вона, — у тебе і так вистачає справ.

— Про що це ти? — Ніби я сам не знав. Крізь скло кабінки і скляні двері вітальні я бачив, як майже все населення мого поверху ріжеться в карти у хмарах цигаркового диму. І навіть тут, за зачиненими дверима, я чув пронизливе кудкудакання Ронні Мейленфанта: «Женімо «стерво», хлопці! Cherchez la пизду noire, і ми виженемо її з кущів!»

— Навчання або «чирва». Сподіваюся, навчання. Одна дівчина з мого поверху зустрічається з Ленні Дорією, точніше, зустрічалася, поки в нього вистачало на це часу. Вона називає її пекельною грою. Я тебе пиляю?

— Ні, — відповів я, не знаючи, пиляє вона мене чи ні. Можливо, мені й було потрібно, щоб мене пиляли. — Керол, з тобою все в порядку?

Довга пауза.

— Так, — нарешті промовила вона, — авжеж.

— А будівельники…

— Довгі язики, більш нічого. Не турбуйся. Справді.

Однак з її тону було видно, що гаразд не все. Принаймні не зовсім. А ще я переймався через цього Джорджа Ґілмена. Переймався так, як ніколи не переймався через Саллі, її хлопця вдома.

— Ти в тому комітеті, про який мені розповідав Нейт? — запитав я. — Комітеті опору, чи як там його?

— Ні, — відповіла вона. — У всякому разі, поки що. Джордж запропонував мені приєднатися. Ми з ним разом ходимо на політологію. Джордж Ґілмен. Ти його знаєш?

— Чув, — кинув я, так міцно стискаючи слухавку, що, здавалося, не зможу розтиснути пальців.

— Це він розповів мені про демонстрацію. Я поїхала з ним і ще кількома. Я… — на мить вона затнулася, тоді спитала з непідробною цікавістю: — Ти що, ревнуєш?

— Ну, — обережно промовив я, — він провів з тобою всю другу половину дня. Гадаю, я через це йому заздрю.

— Не треба. Голову він має, ще й яку, але підстрижена вона під бубон, а ще в нього вибалушені очі, що постійно бігають. Він голиться, але таке враження, ніби завжди пропускає добрий шмат. Туди мене приваблює не він, повір.

— А що?

— Ми можемо побачитися? Я хочу тобі дещо показати. Багато часу це не займе, але якщо я зможу просто пояснити, може, буде легше… — на останньому слові її голос затремтів, і я зрозумів, що вона ось-ось розплачеться.

— Що трапилося?

— Маєш на увазі, крім того, що батько, напевно, не пустить мене до себе на поріг, коли побачить «Ньюз»? Закладаюся, до суботи він змінить замки. Тобто, якщо вже не змінив.

Мені пригадалося, як Нейт зізнався, що боїться, що мати побачить фото його арешту. Маминого маленького, чемненького майбутнього стоматолога замели в Деррі, коли він без дозволу дефілював коло будівлі федерального управління». Яка ганьба, ох, яка ж ганьба. А татко Керол? Не зовсім те ж саме, але близько. Татко Керол як-не-як «милий мій, що сказав: «гей, ви там, на судні», і пішов на флот служи-и-ити».

— Він, може, і не прочитає статті, — сказав я. — А коли й прочитає, в ній же не названі прізвища.

— Фото, — терпляче промовила Керол, немов розмовляючи з дурником, який просто нічого не може вдіяти зі своєю дурістю. — Хіба ти не бачив фото?

Я розтулив був рота, щоб сказати, що її обличчя відвернуте від камери і на нього падала тінь, та в ту ж мить пригадав напис «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА», що блищав на спині її куртки. Та й взагалі, він же її батько, хай йому біс. Він її і в профіль упізнає.

— Все одно він може його не побачити, — пробурмотів я недоладно. — Дамаріскотта ж далеко, там цю газету мало хто читає.

— То так ти збираєшся прожити своє життя, Піте? — вона говорила все ще терпляче, та в голосі забриніла нотка роздратування. — Накоїти щось, а потім сподіватися, що ніхто не дізнається?

— Ні, — відповів я. Хіба міг я сердитися на неї за ці слова? Враховуючи те, що Еннмарі Саусі й досі уявлення не має, що на світі існує якась там Керол Джербер? Ні, звичайно. Ми з Керол не були одружені чи щось таке… та не в шлюбі річ. — Ні, не збираюсь. Але Керол… не конче ж треба сунути ту кляту газету йому під носа, правильно?

Вона засміялася. Не так весело, як тоді, коли згадала про мій бампер, але я вирішив, що навіть сумний сміх краще, ніж ніякий.

— Цього не знадобиться. Він дізнається сам. Він такий. Але я повинна була, Піте. І, напевно, я вступлю до комітету опору, хоча у Джорджа Ґілмена завжди вигляд, як у малюка, якого застукали за поїданням шмарклів, а в Гаррі Свідровскі з рота тхне так, що гіршого запаху в світі не знайдеш. Тому що… річ у тому… розумієш… не можу пояснити… — з мукою видихнула вона мені у вухо. — Слухай, ти знаєш, куди ми ходимо курити?

— Біля Голіоуку? Коло смітників? Знаю.

— Зустрінемося там, — сказала Керол. — Через п’ятнадцять хвилин. Зможеш?

— Так.

— Мені ще багато вчитися, тож довго я не зможу, але я… я просто…

— Я прийду.

Я повісив слухавку і вийшов. Ешлі Райс стояв у дверях вітальні, палив і переминався з ноги на ногу. Я зробив висновок, що в нього перерва між партіями. Обличчя його було дуже бліде, чорна щетина на щоках стирчала, неначе штрихи від олівця, а сорочка була не просто брудна, — здавалося, вона на ньому прижилася. Очі його були витріщені, а на обличчі був вираз «Небезпечно, висока напруга». Згодом я почав асоціювати цей вираз з людьми, що серйозно підсіли на кокаїн. Власне, «чирва» й була свого роду наркотиком. Та не з тих, що викликають бездумну безтурботність.

— Зіграємо кілька партій, Піте? — спитав він. — Що скажеш?

— Може, пізніше, — відповів я і попрямував коридором. Стукаючи милицями, з душу в старому, облізлому халаті повертався Стоук Джонз. Милиці залишали на темно-червоному лінолеумі круглі, мокрі сліди. Довге буйне волосся було мокре. Мені стало цікаво, як