Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Дірку, але до чар «чирви» в нього був імунітет), до початку весняного семестру залишилося тільки п’ятнадцять. З цього зовсім не випливає, що вісімнадцятеро, які пішли, були дурні. Аж ніяк. Власне кажучи, найрозумнішими на третьому поверсі Чемберлена восени 1966-го були, ймовірно, ті, хто перевівся звідти до того, як відрахування стало реальною перспективою. Стів Оґґ і Джек Фрейді, що займали кімнату відразу ж за моєю з Нейтом, перебралися до Чедборна в перший тиждень листопада, назвавши відволікання причиною свого спільного прохання. Коли секретар управління гуртожитків запитав, про що, власне, йдеться, вони відповіли, звичайно: посиденьки на всю ніч, засідки із зубною пастою в туалеті, напружені стосунки з кількома хлопцями. На закінчення обидва додали, що, мабуть, занадто довго засиджувалися за картами у вітальні. Вони чули, що в Чеді спокійніша атмосфера і що його вважають одним з двох чи трьох «розумних гуртожитків».

Питання секретаря було очікуване, а відповідь завчена так само ретельно, як усна доповідь на семінарі з риторики. Ні Стів, ні Джек не хотіли, щоб майже безперервні партії «чирви» припинилися. Тоді б на них з усіх боків налетіли всі, хто вважає, що нічого пхати носа в чужі справи. Вони просто хотіли вибратися нахер з Чемберлена, поки ще не пізно було врятувати свої стипендії.

16

Завалені контрольні та нездалі твори виявилися всього лише неприємними сутичками. Для Скіпа, мене і ще дуже багатьох наших ігрових товаришів другий раунд заліків виявився розгромом на всіх фронтах. Я отримав А з мінусом за класний твір і D з європейської історії, але провалив тести з соціології і геології — першу тільки трохи не дотяг, а з другої — повний нуль. Скіп провалив антропологію, колоніальну історію і соціологію. З вищої математики він отримав С (але і там крига вже ставала тонкою, зізнався він мені) і C за твір. Ми погодилися, що життя було б набагато простіше, якби складалося з одних творів і письмових робіт, які обов’язково пишуться далеко від вітальні третього поверху. Іншими словами, ми несвідомо сумували за школою.

— Ну все, з мене досить, — оголосив Скіп увечері в п’ятницю. — Я беруся за розум, Пітере. Мені до сраки вища освіта чи диплом, щоб повісити його над каміном у кімнаті для відпочинку, але чорт мене забирай, якщо я хочу повернутися до Декстера і стирчати в граному кегельбані з іншими дебілами, поки Дядько Сем мене не зажадає.

Він сидів на Нейтовому ліжку. Нейт був у протилежному кінці кампусу, поїдаючи в Палаці прерій п’ятничну рибу. Приємно було знати, що в когось на третьому поверсі Чемберлена зберігся апетит. Ми нізащо не завели б цієї розмови при Нейті. Мій сусід, сільська миша, вважав, що з останніми заліками впорався дуже навіть непогано, суцільні C і B. Він, якби нас почув, не сказав би нічого, але подивився б на нас поглядом, у якому читалося б, що нам бракує впертості. Що ми, можливо, й не з власної вини — моральні слабаки.

— Я з тобою, — озвався я, і тут з коридору долинув зболений крик («О-о-ох… А ЩОБ МЕНЕ!»). Ми впізнали його миттєво. Комусь щойно всунули «стерво». Ми ззирнулися. Не можу сказати про Скіпа, принаймні не на всі сто, хоч він і був мій найкращий друг в університеті, та я й далі вважав, що час ще є… та й чому б мені так не думати? Адже в мене він завжди був.

Скіп почав посміхатися, я теж почав посміхатися. Скіп захихотів. Я захихотів разом з ним.

— Ну й нахер, — промовив він.

— Усього один вечір, — сказав я. — А завтра разом йдемо в бібліотеку.

— Засядемо за книжки.

— До самого вечора. А зараз…

Він встав.

— Йдемо, пополюємо на «стерво».

Ми пішли. І не тільки ми. Я знаю, це не пояснення, але було саме так.

За сніданком наступного ранку, коли ми стояли поруч біля конвеєра, Керол сказала:

— Чула, нібито у вас у гуртожитку йде серйозна гра в карти. Це правда?

— Типу того.

Вона глянула на мене через плече зі своєю усмішкою, що її я завжди згадував, коли думав про Керол. Та й досі згадую.

— «Чирва»? Полювання на «стерво»?

— «Чирва», — підтвердив я. — Полювання на «стерво».

— Я чула, що деякі хлопці зовсім подуріли й у них проблеми з оцінками.

— Так, мабуть, — погодився я. На конвеєрі не було анічогісінько, жодної тобі таці. Я неодноразово помічав, що авралу ніколи не буває, коли він потрібен.

— А як у тебе? — спитала вона. — Я знаю, це не моє діло, просто мені…

— Потрібна інформація, знаю, знаю. У мене все нормально, та й взагалі я кидаю грати.

Вона просто мені усміхнулася, і, так, правда, я й досі іноді згадую цю усмішку. Та й ви згадували б на моєму місці. Ямочки, трохи загнута нижня губа, що знала так багато хорошого про поцілунки, іскорки в блакитних очах. Це були дні, коли дівчата не зазирали в чоловічі гуртожитки далі, ніж у хол… і, звичайно ж, навпаки. Проте мені здається, що в жовтні та листопаді 1966-го Керол певний час бачила дуже багато, набагато більше, ніж я. Втім, звичайно, вона не була божевільна, принаймні тоді. Її божевіллям стала війна у В’єтнамі. Та й моїм теж. І Скіповим. І Нейтовим. «Чирва» була, по суті, нісенітницею, легенькими підземними поштовхами, з тих, що від них гримають двері веранд і бряжчать склянки на полицях. Землетрус-убивця, апокаліптичний потоплювач континентів, ще тільки наближався.

17

Баррі Марджо і Бред Візерспун обидва передплачували «Деррі Ньюз» з доставленням у кімнати, і два їхніх примірники до кінця дня встигали обійти весь третій поверх. Ми виявляли їх рештки у вітальні, коли сідали ввечері за «чирву». Сторінки вирвані та попереплутувані, кросворд розв’язаний трьома-чотирма різними почерками. Чорнильні вуса на чітких обличчях Ліндона Джонсона, Ремсі Кларка і Мартіна Лютера Кінга (хтось — я так і не дізнався хто — постійно домальовував віце-президентові Гамфрі[38] велетенські, димлячі роги, а внизу крихітними, як анальний отвір, друкованими літерами підписував: «САТАНА Г’ЮБЕРТ»). Газета щосили пропагувала війну, змальовуючи щоденні події на фронті в якнайкращому світлі, а повідомлення про протести заштовхуючи якнайдалі, найчастіше під календар місцевих заходів.

Однак поки мішалися і роздавалися карти, ми помічали, що все частіше й частіше говоримо не про фільми, дівчат чи навчання. Їхнє місце все більше й більше займав В’єтнам. Хоч якими б гарними були новини, хоч якою б великою була кількість тіл в’єтконгівців, завжди знаходилося бодай одне фото умирущих солдатів США,