Зелена миля - Стівен Кінг

Не звертаючи на мене уваги, Брутал різко плеснув у долоні двічі, перед самісіньким носом Персі. І це подіяло, принаймні так здалося. Його повіки затріпотіли, і він роззирнувся навколо. Приголомшений, наче опритомніла людина, яку вдарили по голові. З Брутала він перевів погляд на мене. Скільки років минуло, а я досі певен, що нікого з нас він не бачив. Але тоді я подумав, що бачить; я подумав, що він виходить зі стану забуття.

Персі відштовхнувся від ґрат і непевно похитнувся на ногах. Брутал допоміг йому відновити рівновагу.

— Спокійно, хлопче. Ти як?

Персі не відповів, просто зробив крок повз Брутала й розвернувся обличчям до столу чергових. Його не те щоб сильно хитало, але на лівий борт кренило.

Брутал простягнув до нього руку. Але я її відштовхнув.

— Не чіпай його.

Чи сказав би я те саме, якби знав, що станеться далі? Те саме запитання з осені 1932-го року я повторював собі тисячу разів. А відповіді так і не знайшов.

Персі зробив дванадцять чи чотирнадцять кроків і знову зупинився, похиливши голову. Тепер він стояв перед камерою Дикого Білла Вортона. Той досі видавав хрипи сузафона. Він усе проспав. Проспав власну смерть, так я тепер думаю, і тому він набагато щасливіший за більшість людей, які опинялися на Милі. І, безперечно, щасливіший, ніж він заслуговував.

Не встигли ми зрозуміти, що відбувається, як Персі витяг пістолет, підступив до ґрат камери Вортона і всадив у сплячого всі шість куль. Просто бах-бах-бах, бах-бах-бах, зі швидкістю натискання на гашетку. Гуркіт пострілів у замкненому просторі був оглушливим; наступного ранку, коли я розповідав Дженіс цю історію, то через дзеленчання у вухах ледве чув власний голос.

Ми побігли до нього, всі четверо. Першим до Персі дістався Дін (не знаю, як, бо коли Коффі схопив Персі, Дін був позаду нас із Бруталом, але дістався). Він ухопив Персі за зап’ясток, приготувався силою вирвати зброю з руки, але в цьому не було потреби. Персі просто відпустив пістолет, і той упав на підлогу. Його очі ковзнули по нас, як ковзани по льоду. З тихим сичанням і різким запахом аміаку спорожнився сечовий міхур Персі, потім зі звуком «бррап» і густішим смородом він заповнив і протилежний бік своїх штанів. Його погляд зупинився на дальньому кутку коридору. Більше ті очі в реальному світі нічого не бачили, наскільки мені відомо. Десь там на початку я писав, що Персі був у Браяр-Ріджі на той час, коли за кілька місяців Брутал знайшов кольорові скіпки котушки Містера Джинґлза, і щодо цього я не збрехав. Та тільки кутовим кабінетом із вентилятором він так і не розжився; і купкою пацієнтів-психів, щоб ними попихати, теж. Але окрему палату, я думаю, йому все-таки виділили.

Людина зі зв’язками, як-не-як.

Вортон лежав на боці, спиною до стіни камери. Тієї миті я бачив не надто багато, тільки кров, повно крові, що просочила простирадло й розлилася на бетоні. Але коронер сказав, що Персі стріляв, як Енні Оуклі. Згадуючи, як він жбурнув пеканового кийка в мишу і промазав зовсім трохи, я не здивувався. Цього разу відстань була коротша, а мішень не рухалася. Один постріл у пах, один у живіт, один у груди, три — в голову.

Брутал кашляв і розганяв рукою дим після пострілів. Я й сам кашляв, але доти цього не помічав.

— Приїхали, — мовив Брутал. Голос був спокійний, але я бачив, що очі в нього стали скляними від паніки.

Я кинув погляд коридором і побачив, що Джон Коффі сидить у ногах ліжка. Його руки знову були переплетені між колін, але голова трималася рівно, і він більше не здавався анітрохи хворим. Джон злегка мені кивнув, і я, на власний подив (як тоді, коли простягнув йому руку), кивнув у відповідь.

— Що нам робити? — забелькотів Гаррі. — Божечку, що ж нам робити?

— Нічого ми вже не зробим, — тим самим спокійним голосом відказав Брутал. — Нам кирдик. Так, Поле?

Раптом мої думки почали крутитися дуже швидко. Я поглянув на Гаррі та Діна, які дивилися на мене, як перелякані дітлахи. Подивився на Персі, який стояв з обвислими руками й роззявленим ротом.

А тоді перевів погляд на свого давнього друга Брутуса Говелла.

— Усе з нами буде добре, — сказав я.

І тут Персі нарешті розкашлявся. Він зігнувся навпіл, спираючись долонями на коліна, мало не блюючи. Його обличчя багряніло перед нашими очима. Я розтулив рота, щоб сказати іншим, хай відійдуть, але не встиг. Персі видав звук: щось середнє між сухим риганням і кумканням жаби, розкрив рота й виплюнув хмару чогось незрозумілого, що вирувала чорним. Таку щільну, що спершу ми навіть не бачили крізь неї голови Персі. Гаррі промовив: «Господи, вбережи нас», — слабким і слізним голосом. Те «щось» стало таким сліпучо-білим, наче січневе сонце вигравало на свіжому снігу. Ще мить — і хмара розчинилася. Персі поволі випростався і знову спрямував порожній погляд кудись углиб Зеленої милі.

— Цього ми не бачили, — озвався Брутал. — Правда, Поле?

— Ні. Я не бачив, і ви не бачили. А ти бачив, Гаррі?

— Ні, — відповів Гаррі.

— Діне?

— Бачив що? — Дін зняв окуляри й заходився протирати. Я подумав, що він зараз їх впустить, так сильно тремтіли в нього руки, але він зумів утримати.

— Бачив що — це добре. Це якраз те, що треба. А зараз, хлоп’ята, слухайте керівника загону й одразу правильно засвоюйте, бо часу обмаль. Це проста історія. Не ускладнюймо її.

3

Усе це я розповів Джен приблизно об одинадцятій того ранку — ледь не написав «наступного ранку», але, звісно, це було того ж дня. Найдовшого дня в усьому моєму житті, це вже точно. Я виклав події практично так само, як і тут, завершивши тим, як Вільям Вортон скінчив мертвим на тюремній шконці, нафарширований свинцем із пістолета Персі.

Ні, не так. Насправді я завершив свою розповідь тією хмарою, яка вийшла з Персі, не знаю, що то було — жуки абощо. Розповідати про таке було важко, навіть власній дружині. Але я розповів.

А доки говорив, вона носила мені чорну каву, по півчашки — спочатку мої руки так сильно трусилися, що я не зміг би підняти зі столу цілу, не розіллявши. До кінця розповіді трясучка трохи вщухла, і я навіть подумав, що міг би проковтнути якоїсь їжі — яйце, може, чи юшки посьорбати.

— Нас урятувало те, що насправді нам не довелося брехати. Жодному з