Зелена миля - Стівен Кінг
Раптом я розсміявся. І попри те, що мій сміх іржаво рипів, він був доречним. Бо я згадав, скільки разів Персі Ветмор погрожував нам своїми впливовими родичами, ще в ті давні погані часи. І ось уперше за моє довге-предовге життя ця погроза пролунала знову… але цього разу вона лунала на мою користь.
Бред Долан розлючено зирнув на мене, потім перевів погляд на Елейн.
— Я серйозно, — сказала вона. — Спочатку думала не чіпати вас. Я стара, так здавалося простіше. Та коли погрожують моїм друзям, не можу сидіти склавши руки. Вимітайтеся звідси. І щоб я не чула більше ні слова.
Його губи ворухнулися, наче в риби, — о, як він хотів промовити ще одне слово (може, те, що римується зі словом «падлюка»). Але не промовив. Тільки востаннє нагородив мене лихим поглядом і широкими кроками пройшов повз Елейн у коридор.
Довгим уривчастим зітханням я видихнув із грудей повітря, а Елейн поставила переді мною тацю, а потім умостилася навпроти.
— Твій онук справді спікер Палати? — запитав я.
— Так, справді.
— Тоді чому ти тут?
— Спікерові парламенту вистачає владних повноважень на те, щоб розбиратися з такими тарганами, як Бред Долан, але розбагатіти від цього він не може, — зі сміхом відповіла вона. — Крім того, мені тут подобається. Тут гарне товариство.
— Вважатиму, що це комплімент, — сказав я. І я справді так вважав.
— Поле, з тобою все гаразд? У тебе такий стомлений вигляд. — Вона простягнула руку понад столом і відгорнула волосся з мого лоба та брів. Її пальці були скоцюрблені, але дотик приємно холодив шкіру. На мить я заплющив очі. А коли знову їх розплющив, то вже дещо вирішив.
— Я в порядку. І майже закінчив. Елейн, почитаєш? — Я простягнув їй аркуші, які так незграбно позмітав зі столу. Напевно, вони переплуталися — Долан справді дуже мене налякав, — але я їх пронумерував, тож вона могла швидко поскладати в правильному порядку.
Елейн задумливо на мене подивилася, не беручи того, що я пропонував.
— Ти вже дописав?
— Уже готове ти до обіду читатимеш, — відповів я. — Авжеж, якщо взагалі зможеш розібрати, що я там накарлючив.
Після цього вона взяла сторінки й придивилася до них.
— У тебе дуже гарний почерк, навіть коли помітно, що рука втомилася, — похвалила вона. — Розбирати його буде неважко.
— А коли ти дочитаєш, я якраз допишу. До кінця зможеш дочитати за півгодини чи десь так. А потім… якщо в тебе ще буде бажання… я б хотів тобі дещо показати.
— Це щось стосується того місця, куди ти ходиш вранці й увечері?
Я кивнув.
Розмірковувала Елейн, здавалося, довгенько, та потім сама кивнула й підвелася, з аркушами в руці.
— Піду на задній двір, — сказала вона. — Сонечко сьогодні дуже тепле.
— І дракона переможено, — додав я. — Цього разу — прекрасною дамою.
Усміхнувшись, вона нахилилася й поцілувала мене в лоба, у те чутливе місце, від якого в мене завжди розбігалися тілом мурашки.
— Будемо сподіватися, — сказала. — Але, як показує мій досвід, таких драконів, як Бред Долан, важко спекатися. — Трохи повагавшись, Елейн додала: — Щасти тобі, Поле. Маю надію, тобі вдасться перемогти те, що тебе терзає.
— Я теж на це сподіваюся, — відповів я. І подумав про Джона Коффі. «Було вже не помогти, — сказав тоді Джон. — Я пробував, але було запізно».
Я з’їв яєчню, яку вона принесла, випив сік, грінку відсунув на потім. А тоді взяв зі столу ручку й заходився знову писати, востаннє, як хотілося сподіватися мені.
Одна остання миля.
Зелена.
2
Тієї ночі, коли ми привезли Джона назад у блок Е, каталка була вже не розкішшю, а необхідністю. Я дуже сумніваюся, що він зміг би подолати весь тунель на своїх двох; іти навприсядки важче, ніж випростаним, це забирає більше сил, а там стеля, трясця їй, була занизька для таких, як Джон Коффі. Я відганяв від себе думку про те, що він може звалитися на землю просто в тунелі. Як ми це пояснимо, докупи з тим, навіщо вбрали Персі в смокінг навіженого й запроторили в гамівну кімнату?
Але в нас була каталка (дякувати Богові), і Джон Коффі лежав на ній, наче кит, що викинувся на берег, доки ми пхали його назад до сходів у комору. Там він з неї зліз, похитнувся, а потім просто стояв, похиливши голову, дихаючи хрипко. Шкіра в нього була така сіра, наче його виваляли в борошні. Я подумав, що вже опівдні він опиниться в лазареті… якщо до того часу не буде мертвий.
Брутал у відчаї понуро глянув на мене. Я відповів йому таким самим поглядом.
— Ми не зможемо його понести, але допомогти можемо, — сказав я. — Ти під праву руку, я під ліву.
— А я? — спитав Гаррі.
— Іди за нами. Якщо побачиш, що завалюється назад, підштовхнеш його вперед.
— А коли й це не поможе, присядь навпочіпки там, де, за твоїми розрахунками, він має приземлитися, і пом’якшиш йому удар, — сказав Брутал.
— Господи, — процідив Гаррі, — та за тобою, Бруте, мережа водевілів «Орфей» плаче, такий ти дотепний.
— Так, у мене є почуття гумору, — скромно визнав Брутал.
Врешті-решт ми спромоглися витягти Джона нагору сходами. Мій найбільший страх був, що він знепритомніє, але цього не сталося.
— Обійди мене й подивись, чи комора порожня, — важко видихнув я до Гаррі.
— А що сказать, як там хтось є? — запитав Гаррі, протискаючись попід моєю рукою. — «Дінь-дінь, це “Ейвон”», — і забігти знов сюди?
— Не мудрагельствуй, — відповів Брутал.
Гаррі трохи прочинив двері й вистромив голову. Доки він стояв у такій позі, час для мене тягнувся нескінченно довго. Та врешті він повернувся до нас, і на обличчі в нього була мало не радість.
— Берег чистий. І все тихо.
— Сподіваймося, що так буде й надалі, — пробурчав Брутал. — Ходімо, Джоне Коффі, ще трохи, і будемо вдома.
Джонові ще вистачило сили, щоб перейти комору, але нам довелося допомагати йому долати ті три сходинки до мого кабінету, а потім я проштовхнув його в маленькі дверцята. Знову зводячись на ноги, він важко дихав, а очі набули склянистого відблиску. А ще я зі справжнім жахом помітив, що правий кут його рота опустився донизу, як у Мелінди, тоді, коли ми зайшли в кімнату й побачили її зіпертою
