Зелена миля - Стівен Кінг

— Тоді ще ні, часу не було, але пізніше — так, якраз перед тим, як ми з Бруталом ішли з роботи. Меллі майже нічого не пам’ятає, але з нею все гаразд. Ходить, розмовляє. Планує квіткові клумби на наступний рік.

Якийсь час дружина сиділа й дивилась, як я їм. А тоді спитала:

— Поле, а Гел знає, що то було диво? Він це розуміє?

— Так. Ми всі знаємо. Всі, хто там був.

— Я навіть трохи шкодую, що мене самої там не було. Але більше радію, що не було. Якби я побачила, як полуда спадає з Савлових очей дорогою до Дамаска, то, мабуть, померла б від серцевого нападу.

— Та ні, — сказав я, перехиляючи миску, щоб виловити останню ложку юшки, — ти б йому юшки зварила. Смачна дуже, кицю.

— Добре. — Але насправді вона не думала про юшку, чи куховаріння, чи Савлове навернення дорогою до Дамаска. Вона дивилася у вікно на гірські хребти, поклавши підборіддя на руку, і її очі були затуманені так само, як ті хребти літнього ранку перед спекотною дниною. Такого літнього ранку, як, наприклад, той, коли знайшли дівчаток Деттерик, ні сіло ні впало подумав я. Мене дивувало, що вони не кричали. Убивця їх поранив; на ґанку була кров, і на східцях теж. То чому ж вони не кричали?

— Ти думаєш, що насправді того Вортона вбив Джон Коффі, так? — спитала Дженіс, нарешті відірвавши погляд від вікна. — Що це була не випадковість абощо; ти думаєш, він використав Персі Ветмора як зброю, щоб застрелити Вортона.

— Так.

— Навіщо?

— Я не знаю.

— А розкажеш мені ще раз, що сталося, коли ви виводили Коффі з Милі? Тільки цю частину.

Я переповів. Про те, що та сухорлява рука, коли вистромилася між ґратами й ухопила Джона за біцепс, нагадала мені змію — одну з тих водяних мокасинових, яких ми всі так боялися дітлахами, плаваючи в річці, — і як Коффі сказав, що Вортон — погана людина. Ледь не пошепки це промовляв.

— А Вортон відповів… — Дружина знову дивилася у вікно, але уважно слухала мене.

— Вортон відповів: «Точно, ніґере, я поганючий».

— І це все.

— Так. У мене було відчуття, ніби от зараз мусить щось статися. Але не сталося. Брутал зняв руку Вортона з Джонової й наказав йому лягати. Вортон послухався. Він із самого початку був непритомний, тільки на ногах. Варнякав щось про окремий електричний стілець для ніґерів, а потім заснув. А ми пішли у своїх справах далі.

— Джон Коффі назвав його поганою людиною.

— Угу. І про Персі таке сказав одного разу. А може, й більше, ніж одного. Точно не пригадаю, коли це було, але знаю, що казав.

— Але самому Коффі Вортон нічого лихого не заподіяв, так? Тобто він не чіпав його так, як Персі.

— Ні. Їхні камери так розташовані… Вортонова біля столу чергового з одного боку, Джонова — далі по коридору з іншого… вони один одного майже й не бачили.

— Ще раз мені розкажи, який у Коффі став вираз обличчя, коли Вортон його вхопив за руку.

— Дженіс, ми товчемо воду в ступі.

— Може, й так, а може, й ні. Розкажи ще раз, який у нього був вигляд.

Я зітхнув.

— Мабуть, слід сказати — шокований. Він охнув. Так само охнула б ти, якби засмагала на пляжі, а я підкрався ззаду й полив тобі на спину воду тоненькою струминкою. Чи так само, ніби йому дали ляща.

— Ну звісно, — кивнула вона. — Отак нізвідки його вхопили, то він і злякався, на секунду прокинувся.

— Так, — сказав я. А потім: — Ні.

— То ти визначився? Так чи ні?

— Ні. То був не переляк. То було як тоді, коли він хотів, щоб я зайшов до нього в камеру, аби зцілити мене від інфекції. Чи як тоді, коли він хотів, щоб я передав йому мишу. В нього був подив, але не від несподіваного доторку… не зовсім від цього… о Господи, Джен, та не знаю я.

— Гаразд, облишмо, — сказала вона. — Я просто не можу зрозуміти, чому Джон так вчинив, от і все. Він же не агресивний від природи. А це, Поле, підводить нас до наступного запитання: як ти можеш його страчувати, якщо твої здогади про дівчаток слушні? Як ти можеш саджати його на електричний стілець, якщо то хтось інший…

І тут мене аж пересмикнуло на стільці. Ліктем я зачепив супову миску і скинув її на підлогу, об яку вона й розбилася. У мене виникла ідея. На тому етапі вона була ще недооформлена, радше інтуїтивна, ніж логічна, але певної чорної елегантності їй теж не бракувало.

— Поле? — стривожилася Дженіс. — Що таке?

— Не знаю, — відповів я. — Нічого не знаю напевне, але дізнаюсь, якщо буде змога.

4

Наслідком стрілянини став цирк із трьома аренами. На першій арені виступав губернатор, на другій була в’язниця, а на третій — бідолашний Персі з вибухлим мозком. А хто був ведучим нашої циркової вистави? Що ж, цю роль перебрали на себе різні джентльмени від преси. У ті часи репортери ще не були такими жахливими, як зараз (вони ще не дозволяли собі так розпуститися), але навіть тоді, до Геральдо, Майка Воллеса[71] та решти, могли кинутися галопом, коли закусять вудила. Саме так цього разу й сталося, і доки вистава тривала, вона була цікавою.

Але навіть найжвавіший цирк із найстрашнішими потворами, найсмішнішими клоунами й найдикішими тваринами рано чи пізно від’їжджає з міста. Цей згорнувся після засідання слідчої комісії — звучить вагомо й загрозливо, але насправді все протікало мляво й формально. За інших обставин губернатор неодмінно зажадав би чиюсь голову на тарелі, але цього разу обійшлося. Його небіж за шлюбом (кревний родич дружини) зсунувся з глузду й убив людину. Вбив убивцю — хоч так, і слава Богу, — та все одно Персі стріляв у людину, яка спала на ліжку у своїй камері, а це недобре. Якщо ж додати ще й те, що означений молодий чоловік збожеволів, як Шалений Заєць, то стане зрозуміло, чому губернатор хотів здихатися всієї цієї справи, і то якомога швидше.

Таємниця нашої вилазки до будинку начальника Мурза у вантажівці Гаррі Тервілліґера так ніколи й не випливла на поверхню. Про те, що Персі був убраний у гамівну сорочку й замкнений у гамівній кімнаті, так ніхто й не дізнався. І те, що Вільям Вортон був накачаний по маківку наркотою, коли в нього стріляв Персі, теж