Чорний дім - Стівен Кінг

— Я бачив його сьогодні, — каже Джек. — Фред показував мені.

— Ви бачили безкінечні ферми? А пагорби вдалині?

— Так. Фред казав, що ви любите той краєвид.

— Мені завжди хочеться зупинити авто і вийти. Там усе прекрасне. Ти бачиш все далі і далі, а тоді — упс! Усе обривається, і ти вже не можеш бачити далі. Але ж небо безкрає, чи не так? Небо доводить, що з того боку цих пагорбів — інший світ. Якщо захотіти, то туди можна дістатись.

— Так, можна. — Раптом по руках Джека побігли мурашки.

Він відчув, що йому защеміло шию.

— Я можу подорожувати лише подумки, містере Сойєр, оскільки перебуваю в божевільні. Але мені спало на думку, що ви могли б вирушити туди — на інший бік пагорбів.

Йому пересихає в роті. Він помічає, що нерви у Фреда напружуються ще більше, і він уже не в змозі цього приховувати. Він хоче поставити їй сотню запитань і починає з найпростішого:

— З чого ви це взяли? Що ви маєте на увазі?

Джуді забирає руку від чоловіка і простягає її Джеку. Він тримає її обома руками. Якщо вона коли-небудь і мала вигляд звичайної жінки, то не зараз. Вона світиться, як маяк уночі, як багаття на далекій кручі.

— Припустімо… пізно вночі, або коли я залишалась сама протягом тривалого часу, хтось шепотів мені. Нічого конкретного, просто шепотіння з іншого боку товстелезної стіни. Це був голос дівчинки мого віку. Якщо я тоді засинала, то мені завжди снився сон про те місце, де ця дівчинка живе. Я назвала це місце «Потойбіччя». То був світ, схожий на Округ Кулі, лише світліший, чистіший і магічніший. У Потойбіччі люди їздили на каретах і жили у величезних білих наметах. Там були люди, котрі вміли літати.

— Так і є, — каже Джек. Фред переводить погляд зі своєї дружини на нього з болісною невпевненістю. — Це звучить, як божевілля, але це правда.

— До того часу, як у Френч Лендінґу почали відбуватись страшні речі, я вже майже забула про Потойбіччя. Я думала про це, ще коли була дванадцяти-чи тринадцятирічною дівчинкою. Але що ближче підходили жахіття до Френч Лендінґа, до Фреда, до мене і Тая, то страшнішими ставали мої сни, здавалось, я дедалі менше і менше перебувала в реальному житті. Я писала слова, навіть не усвідомлюючи цього, говорила божевільні речі, була не при собі. Я не розуміла, що дівчинка з Потойбіччя намагається мені щось сказати. Дівчинка знову шепотіла мені з іншого боку стіни, але тепер вона вже виросла і була перелякана до смерті.

— Чому ви вирішили, що я зможу допомогти?

— Я це відчула, коли ви арештували Кіндерлінґа, коли ваше фото було в газеті. Перше, що я подумала, коли його побачила: «Він знає про Потойбіччя». Я не замислювалася над тим, як я це зрозуміла, я просто знала — і квит. Тоді, коли Тай зник, а я втратила розум і прокинулася тут, я подумала, що якби ви побачили цих людей, то помітили б, що відділення «Г» не надто сильно відрізняється від Потойбіччя, тоді я згадала про ваше фото в газеті. Відтак я й зрозуміла, як подорожувати. Сьогодні весь ранок я подумки подорожувала Потойбіччям. Я його бачила, торкалась його. Вдихала його неймовірне повітря. Ви знали, містере Сойєр, що в них є велетенські кролики, схожі на кенгуру? Побачивши їх, неможливо не засміятися.

На обличчі Джека з’являється широка усмішка, він нахиляється, щоб поцілувати їй руку, точно так, як це робив її чоловік.

Вона лагідно забирає свою руку з його рук:

— Коли Фред сказав, що зустрів вас і що ви допомагаєте поліції, я знала, що ви тут не просто так.

Ця жінка вражає Джека. У найгірший момент свого життя, коли її син зник, а розум на межі руйнування, вона застосувала всі сили, щоб зібратися з думками і, по суті, створити диво. Вона знайшла в собі можливість подорожувати. Із зачиненого приміщення вона перенеслася у світ, який відомий лише дитячим мріям. Такий неймовірний крок могла зробити лише надзвичайно відважна жінка, тож її чоловік мав рацію.

— Колись ви щось зробили, чи не так? — запитує його Джуді. — Ви були там, у Потойбіччі, і зробили щось — щось надзвичайне. Вам навіть не треба нічого казати, я і так бачу це всередині вас; це ясно як Божий день. Але скажіть так, щоб я це почула, тож скажіть це, скажіть «так».

— Так.

— Зробили що? — запитує Фред. — У цій вигаданій країні? Чому ви кажете «так»?

— Зачекайте, — каже йому Джек. — Я пізніше вам дещо покажу. — І знову повертається до неймовірної жінки, що сидить перед ним.

Джуді Маршалл, котра світиться осягненням, сміливістю і довірою, хоча для нього й заборонений плід, але, здається, вона єдина жінка в цьому чи в будь-якому іншому світі, котру він може кохати все своє життя.

— Ви так само, як і я, — каже вона. — Ви забули про той світ. Ви покинули його і стали полісменом, детективом. Фактично ви стали найкращим детективом усіх часів. Ви знаєте чому?

— Думаю, тому що мені подобалося виконувати свою роботу.

— Що саме вам подобалося?

— Допомагати суспільству. Захищати невинних людей. Запроторювати до в’язниці поганих типів. Це була цікава робота.

— І ви думали, що вона завжди буде цікавою, тому що там потрібно завжди вирішувати нові проблеми, а для відповіді — завжди нові запитання.

Вона вцілила влучно, озвучивши те, про що він раніше не думав.

— Ви були чудовим детективом, тому що, хоча ви цього й не знали, від вас вимагалося знайти щось суттєве…

Я копісмен, пригадує Джек. Його власний дитячий голос говорив до нього з-за товстелезної стіни.

— Ви мали дещо знайти заради самого себе.

— Так, — каже Джек. — Її слова доходять до глибини його душі, а на очі навертаються сльози. — Я завжди намагався знайти те, що було загублено. Я витратив майже все своє життя на пошуки таємного пояснення.

У пам’яті яскраво, неначе у фільмі, він переглядає епізод, де бачить великий намет, білу кімнату, у якій помирає красива немічна королева, і серед прислуги — маленька