Чорний дім - Стівен Кінг

— Ах, перш ніж ви зустрінетеся з Джуді, я хочу розповісти дещо про неї. Біда в тому, що я не знаю, як це прозвучить для вас. Навіть для мене це звучить… я не знаю.

— Спробуйте, — каже Джек.

— Гаразд, — каже Фред. Він зчіпляє пальці й схиляє голову, тоді знову підводить погляд, і його очі вразливі, як у немовляти. — Ах-х-х… я не знаю, з чого почати. Гаразд, просто скажу. Мені закрадається думка, що Джуді щось знає. У будь-якому разі, я хочу так думати. З іншого боку — боюсь, що це самообман, і я вірю в це, лише щоб переконати себе, що їй краще, що вона більше не божевільна. Але я хочу вірити в це. Любий мій, дуже хочу.

— Повірте мені, вона справді знає щось. — Дивне відчуття, спричинене опопанакс, стихає, перш ніж він підтверджує цю теорію.

— Щось, чого вона навіть сама не розуміє, — каже Фред. — Ви пам’ятаєте, вона дізналась, що Тай зник, ще до того, як я їй про це сказав.

Він кидає сповнений болю погляд на Джека й відходить. Він стукає кулаками один об одний і дивиться в землю. Йому треба подолати ще один внутрішній бар’єр, щоб пояснити свою дилему.

— Гаразд, послухайте. Ви маєте ще зрозуміти щось про Джуді. Вона особлива. Так, багато чоловіків сказали б, що їхня дружина особлива, але Джуді особлива по-особливому. Перш за все, вона неймовірно вродлива, але я не про це. Також вона надзвичайно відважна, але і це не те. Вона неначе пов’язана з чимось, про що решта навіть не здогадуються. Але хіба таке може бути? Хіба це не безумство? Можливо, коли ти божеволієш, то спершу несамовито б’єшся, а тоді вдаєшся до істерики, а тоді ти стаєш надто нестямним, щоб битися, заспокоюєшся і змиряєшся. Я маю поговорити з її лікарем, бо це крає мені душу.

— Що вона говорить? Вона пояснює, чому вона стала набагато спокійнішою?

Очі Фреда Маршалла спалахують і дивляться на Джека.

— Ну, лише одну річ: здається Джуді думає, що Тай досі живий і ви єдиний, хто може його знайти.

— Гаразд, — каже Джек, не бажаючи більше нічого казати, доки не поговорить із Джуді. — Скажіть, Джуді коли-небудь згадувала когось зі своїх знайомих, наприклад, кузена чи давнього друга, хто, на її думку, міг викрасти Тая.

Його теорія здається не такою переконливою, як звучала в ексцентричній кухні Генрі Лайдена; після відповіді Фреда Маршалла впевненість щодо неї зменшується.

— Ні, хіба що Багряний Король, Ґорґ або Аббала. Усе, що можу сказати, — Джуді думає, що вона щось бачить, і хоча в цьому немає сенсу, я щиро вірю, що так і є.

Ці слова про світ, у якому Джек знайшов кепку хлопчика з написом «Брюерс», пробили його, мов списом.

— Вона бачить, де Тайлер.

— Якби в мене не закрадалася думка, що це, вірогідно, правда, я б з’їхав з глузду просто тут і зараз, — каже Фред. — У мене й так, здається, скоро дах поїде.

— Давайте поїдемо, поговоримо з вашою дружиною.

Ззовні лютеранська лікарня округу Френч нагадує божевільню дев’ятнадцятого століття на півночі Англії: брудно-червоні цегляні стіни з почорнілими контрфорсами, шпилястими арками, загостреними дахами і такими ж гострими наконечниками, випуклими вежами, малесенькими вікнами і довжелезним брудним фасадом. Розташована величезна будівля в парковій зоні серед густих дубів на західному кордоні з Арденом. Аскетична готична споруда має зловісний і безжальний вигляд. Джеку навіть здається, що чує пронизливу музику органа з фільмів Вінсента Прайса.

Вони проходять крізь вузькі гостроверхі дерев’яні двері і заходять до привітного вестибюлю, посеред якого за столом сидить знуджений чоловік, одягнений у форму, котрий скеровує відвідувачів до ліфту. У вітрині сувенірного магазину — м’які іграшки та букетики квітів. Під’єднані до крапельниць пацієнти в халатах разом із членами своїх родин сидять за хаотично розставленими столами. Інші вмостилися на стільцях, що підпирають стіни. Два лікарі в білих халатах радяться в кутку. Дві запорошені вишукані люстри високо над головою розсіюють м’яке приглушене світло, що на мить, здається, золотить розкішні голівки лілій, які вишикувались у високих вазах поруч із входом до сувенірної крамниці.

— Йой, усередині ще краще, ніж надворі, — промовляє Джек.

— Певною мірою, так, — каже Фред.

Вони підходять до чоловіка за столом, і Фред каже:

— Відділення «Г».

З часткою цікавості чоловік дає їм дві прямокутні картки з написом «ВІДВІДУВАЧ» і рукою дає знак проходити далі.

Ліфт із брязкотінням рухається вниз і запрошує їх до кабіни з дерев’яними панелями завбільшки з шафу. Фред Маршалл натискає кнопку «5», і ліфт, здригнувшись, піднімається вгору. Таке ж м’яке золоте світло заповнює сміховинно крихітний інтер’єр. Десять років тому в надзвичайно схожому ліфті, але у великому паризькому готелі, Джек та аспірантка факультету історії мистецтв Каліфорнійського університету на ім’я Іліана Тедеско протягом двох із половиною годин просиділи за зачиненими дверима, у результаті яких міс Тедеско заявила, що їхні стосунки досягли кінцевого пункту призначення, та подякувала за все, що було між ними. Він згадав, але вирішив не розказувати цю історію Фреду Маршаллу.

Перш ніж зупинитися, ліфт здригається, проте, на відміну від свого французького кузена, доставляє їх без жодних проблем. Двері відчиняються, і Джек Сойєр та Фред Маршалл опиняються на п’ятому поверсі. Тут таке саме приємне світло, але, здається, трохи тьмяніше, ніж у ліфті та вестибюлі.

— На жаль, нам треба перейти аж на інший бік, — каже Фред Джеку.

Ліворуч від них видніється безкінечний коридор, і Фред показує пальцем, що їм туди.

Вони проходять повз двоє великих двостулкових дверей, минають коридор відділення «Б», дві величезні кімнати з рядами зашторених кабінок, знову повертають ліворуч біля зачиненого входу у відділення геронтології, проходять довгим-довгим передпокоєм, стіни якого завішані стендами, проходять мимо відділення «В», тоді стрімко повертають праворуч біля жіночого і чоловічого туалетів, минають відділення офтальмології, архів і нарешті доходять до коридору відділення «Г». Вони проходять — світло все тьмяніє і тьмяніє, стіни звужуються, вікна зменшуються. Відділення «Г» заполонив морок, невеличка калюжка розлитої води блищить на підлозі.

— Це найдавніша частина будинку, — говорить Фред.

— Джуді треба забрати звідси якомога швидше.

— Так, звичайно, щойно Пет Скарда скаже, що їй краще. Але ви будете здивовані: Джуді подобається тут. Думаю, це їй допомагає. Вона мені сказала,