Чорний дім - Стівен Кінг
Джеку важко повірити, що симпатичному і добросердому Фреду Маршаллу пощастило побратися з такою жінкою. Він хоча б здогадується, яка вона не просто чудова, а дивовижна? Джек негайно б із нею одружився, якби вона була сама. Йому здається, що він закохався в неї, побачивши лишень її потилицю. Але йому не можна закохуватись. Вона дружина Фреда Маршалла і мати їхнього сина. Йому просто доведеться жити без неї.
Вона вимовляє коротке речення, яке проходить крізь нього, немов вібруюча звукова хвиля. Джек нахиляється вперед, бурмочучи вибачення, і Джуді з усмішкою простягає до нього руку та пропонує сісти перед нею. Він сідає на підлогу, схрестивши щиколотки, досі оговтуючись від шоку, що дістав від першого погляду на неї.
Її прекрасне обличчя виражає чудові почуття. Вона одразу ж зрозуміла, що з ним відбувається, проте для неї це не привід, щоб думати про нього погано. Джек розтуляє рот, щоб поставити запитання. Хоча він іще не знає, що саме запитати, проте усвідомлює, що потрібно поставити запитання. Не має значення, про що він запитуватиме. Нехай це буде щось безглузде; не може ж він отак сидіти та просто дивитися на її дивовижне обличчя.
Перш ніж він починає говорити, одна реальність тихцем змінює іншу. Він бачить перед собою Джуді Маршалл, якій трохи за тридцять, вона втомлена жінка з розкуйовдженим волоссям, колами під очима, що дивиться на нього з лавки ізольованого психіатричного відділення. Здавалося б, що така думка мала б свідчити, що до нього повертається здоровий глузд, але він чомусь усвідомлює, що Джуді зробила це сама — привела його до тями.
Слова, які злітають з його вуст, здаються надто банальними, чого він і боявся. Джек промовляє, що радий її бачити.
— Я теж рада вас бачити, містере Сойєр. Я чула стільки всього хорошого про вас.
Деяку мить він чекає, щоб вона подала бодай якийсь знак, що усвідомила значення моменту, але вона лише приязно всміхнулася. За даних обставин цього здається достатньо.
— Як вам тут живеться? — запитує він, і з кожним словом рівновага повертається до нього.
— Компанія тут, звичайно, така, до якої треба звикнути. Проте це лишень люди, що заблукали і не змогли знайти шлях назад, та й по всьому. Деякі з них дуже розумні. Тут я мала змогу поспілкуватись на теми навіть цікавіші, ніж у релігійних чи освітніх організаціях. Можливо, мені варто було потрапити до відділення «Г» раніше! Перебування тут допомогло мені зрозуміти одну річ.
— Що саме?
— Що є багато шляхів, щоб заблукати, тож це набагато легше, ніж будь-хто може уявити. Ці люди не можуть приховувати своїх почуттів, і більшість із них ніколи не дізнаються, як опанувати свій старх.
— А як ви збираєтесь опанувати його?
— Його можна побороти лише визнавши! Не можна казати, що я заблукала і не знаю, як вийти, а треба продовжувати йти далі в тому ж напрямку. Рухатися крок за кроком, аж доки не заблукаєш іще більше. Кожен має це знати, а особливо ви, Джеку Сойєр.
— Особливо… — Перш ніж він закінчує запитання, літня жінка зі зморшкуватим миловидним обличчям підходить до нього і торкається плеча.
— Вибачте. — Вона схиляє голову з дитячою сором’язливістю. — Я хочу вас запитати. Ви мій батько?
Джек усміхається до неї, а тоді:
— Дозволь спершу я тебе запитаю: тебе звати Естель Паккард?
Очі сяють, старенька киває.
— Тоді так, я твій батько.
Естель Паккард плескає в долоні біля рота, вклоняється, схиляє голову, відходить, човгаючи ногами і сяючи від щастя. Коли вона віддаляється на дев’ять-десять футів, то махає Джеку на прощання рукою і прямує геть.
Коли Джек знову дивиться на Джуді Маршалл, він немов через вуаль буденності бачить незначну часточку її бездонної душі.
— Ви дуже приємний чоловік, правда ж, Джеку Сойєре? Я це одразу зрозуміла. А також хороша людина. Звичайно, ви привабливі, але привабливість і порядність не завжди ідентичні поняття. Хочете, я ще дещо розкажу про вас?
Джек дивиться на Фреда, котрий з усмішкою сидить поруч із дружиною і тримає її за руку.
— Я хочу, щоб ви говорили те, що бажаєте казати.
— Є речі, які я не можу висловити, хай би як намагалася, але дещо ви маєте почути. Я таки скажу: ваша привабливість вас не зіпсувала. Ви не пустопорожній, і на те, очевидно, є причини. Перш за все, у вас було хороше виховання. Я б сказала, що ви мали чудову матір. Я не помиляюся, чи не так?
Джек сміється, зворушений цією несподіваною проникливістю:
— Я не знав, що це так очевидно виявляється.
— Це виявляється, перш за все, у вашому ставленні до інших людей. Я впевнена, що ви із сім’ї, про яку загал лише знає з кіно, але це не запаморочило вам голову. Ви ставитеся до нас як до людей, а не як до обідранців, тому я знаю, що можу вам довіряти. Результат виховання вашої матері не просто очевидний — він колосальний. Я теж була хорошою матір’ю, чи хоча б намагалась нею бути, тому я знаю, про що говорю. Я бачу.
— Ви кажете, що були хорошою матір’ю. Чому в…
— Минулому часі? Через те, що я вже раніше казала.
Усмішка Фреда зникає, а її змінює погано прихована тривога.
— Що означає «раніше»?
— Містер Сойєр, мабуть, здогадується, — каже вона і дивиться на Джека, як йому здається, заохочуючи.
— Вибачте, але я так не думаю.
— Я маю на увазі, до того, як я потрапила сюди і нарешті почала трохи думати. До того, як те, що зі мною відбувається, перестало лякати мене — до того, як я зрозуміла, що можу заглянути собі в душу і проаналізувати почуття, які час від часу з’являлися протягом усього життя. До того, як у мене з’явився час для подорожі. Я думаю, що я досі хороша мати, але я вже не та мати.
— Люба, я тебе прошу, — каже Фред, — ти така ж сама, в тебе просто відбувся нервовий зрив. Нам треба поговорити про Тайлера.
— Ми говоримо про Тайлера.
