Чорний дім - Стівен Кінг

Джек сміється від здивування й недовіри, Фред Маршалл торкається його плеча і запитує:

— Це означає, що їй набагато краще чи набагато гірше?

Наприкінці коридору вони опиняються у величенькій кімнаті, в якій нічого не змінювали вже зо сто років. Темно-коричневі панелі, обтягнені тканиною, на чотири фути підносяться над темно-коричневою підлогою. Праворуч, на сірій високій стіні, мов картини в рамах, два вузькі вікна просіюють сіре світло. Чоловік, що сидить за глянсовою дерев’яною стійкою, натискає на кнопку, яка відчиняє подвійні металеві двері з написом «ВІДДІЛЕННЯ “Г”» і маленьким віконцем із броньованого скла.

— Містере Маршалл, ви можете зайти. А це хто?

— Це Джек Сойєр. Він зі мною.

— Він родич чи медичний фахівець?

— Ні, але моя дружина хоче його бачити.

— Зачекайте тут хвилинку.

Черговий зникає за металевими дверима і зачиняє їх за собою, брязкаючи ключами, як у в’язниці. За мить він знову з’являється, але з ним схожа на чоловіка в жіночому одязі медсестра із суворим обличчям, великими руками та товстими ногами. Вона відрекомендувалася як Джейн Бонд, старша медсестра відділення «Г». Враховуючи обставини й те, що сказала медсестра стосовно себе, в уяві Джека з’являється щонайменше кілька прізвиськ. Вона ставить безліч запитань Фреду і Джеку, але, перш ніж зникає за величезними дверима, запитує лише Джека.

— Вартовий Бонд, — не втримується Джек.

— Ми називаємо її Наглядач Бонд, — каже черговий. — Вона вперта, хоча інколи не надто справедлива. — Він прокашлюється і переводить погляд на високі вікна. — Ми її ще називаємо Нуль-Нуль-Нуль.

Через кілька хвилин головна медсестра Наглядач Бонд, Агент Нуль-Нуль-Нуль, відчиняє металеві двері й говорить:

— Ви зараз можете зайти, але уважно вислухайте те, що я вам скажу.

По-перше, відділення нагадує величезний ангар в аеропорту. Тут відділено секцію, у якій стоїть кілька м’яких лавок, секцію з круглими столами і пластиковими стільцями, а також третю секцію з двома довгими столами, що завалені аркушами для малювання, коробками з олівцями, акварельними фарбами. У величезному просторі ці меблі мають вигляд предметів лялькового будиночка. На підлозі, пофарбованій у спокійний сірий колір, лежать м’які прямокутні килимки; за двадцять футів над підлогою у дальній цегляній облущеній білій стіні видніються маленькі заґратовані вікна. Ліворуч від дверей за скляною перегородкою медсестра, що сидить за столом, відводить очі від книжки й дивиться на них. Значно далі, праворуч, за довгими столами розташовано троє зачинених металевих дверей, кожні з яких приховують свій окремий світ. Ангар справляє враження того, що тут, попри певні поблажки, жорстко контролюють кожного.

Кімната наповнена тихим гомоном голосів двадцяти-тридцяти чоловіків і жінок. Мало хто з них розмовляє з реальними співрозмовниками. Одні ходять по колу, другі стоять, як кам’яні, треті, скрутившись калачиком, як діти, лежать на килимках; хтось рахує свої пальці та записує в блокнот; хтось смикається, хтось позіхає, хтось плаче, вдивляючись у простір. Дехто з них одягнений у зелений лікарняний халат, дехто у звичайний одяг: футболки, шорти, спортивні костюми, лосини, повсякденні сорочки і штани, майки і спортивні штани. Ніхто не має ременя, і ніхто не має взуття зі шнурівками. Двоє схожих на наглядачів жилавих чоловіків із короткими стрижками й у білосніжних футболках сидять за одним із круглих столів. Джек намагається впізнати Джуді Маршалл.

— Я просила уважно мене слухати, містере Сойєр.

— Вибачте, — каже Джек. — Я не очікував, що це приміщення таке велике.

— Краще нехай буде великим, містере Сойєр. Чисельність населення зростає. — Вона чекає реакції на свої слова, і Джек киває. — Дуже добре. Я маю ознайомити вас із деякими основними правилами. Якщо ви дотримуватиметесь того, що я скажу, то перебування тут буде приємним і для вас, і для нас, наскільки це можливо. Не дивіться на пацієнтів і не хвилюйтесь, якщо вони звертаються до вас. Не показуйте, що вам цікаво, що вони роблять, говоріть звичайним спокійним голосом. Просто будьте ввічливими, і, зрештою, вони дадуть вам спокій. Якщо вони у вас про щось запитають, дійте на власний розсуд, але в межах розумного. Будь ласка, не давайте їм грошей, будь-яких гострих предметів або їжу, не порадившись із лікарем, оскільки деякі медичні препарати не сумісні з деякими продуктами харчування. Жінка на ім’я Естель Паккард може в будь-який момент підійти до вас і запитати, чи ви не її батько. Ви можете відповісти на власний розсуд, але якщо ви скажете «ні», то розчаруєте її, а якщо скажете «так», то покращите їй настрій. У вас є запитання, містере Сойєр?

— Де Джуді Маршалл?

— Вона он із цього боку, сидить спиною до нас на останній лавці. Бачите її, містере Маршалл?

— Я помітив її одразу, — каже Фред. — Були якісь зміни відтоді, як я приходив сьогодні вранці?

— Наскільки я знаю, то ні. Лікар, що її лікує, доктор Шпіґельман, буде тут за півгодини, можливо, він скаже вам щось більше. Провести вас і містера Сойєра до дружини? Чи ви краще підете самі?

— Думаю, ми впораємося, — каже Фред Маршалл. — Як довго нам можна побути?

— Я даю вам п’ятнадцять хвилин, максимум двадцять. Джуді досі у важкому стані, хотілося б якомога менше завдавати їй стресу. Здається, вона достатньо спокійна, але десь зовсім далеко, правду кажучи, вона марить. Цілком імовірно, що може бути ще один напад істерики, а нам зовсім не хотілося б знову давати їй ліки. Тож, будь ласка, містере Маршалл, намагайтесь утримуватись від розмов, які можуть спричинити стрес, говоріть лише про щось хороше і позитивне.

— Ви думаєте, вона марить?

Медсестра Бонд співчутливо посміхається.

— Цілком імовірно, містере Маршалл, ваша дружина марить уже багато років. Ох, вона це вдало приховувала. Такі марення, як у неї, не виникають за одну ніч, о ні, ні. Вони формуються роками, і весь цей час людина може функціонувати абсолютно нормально, аж доки щось не спровокує раптовий психоз. У даному разі, звичайно ж, це було зникнення вашого сина. До речі, дозвольте висловити свої співчуття. Те, що сталося, — це просто жах.

— Так, — каже Фред Маршалл. — Але Джуді почала дивно поводитись іще до того…

— Боюся, це не має значення. Вона шукала розради у своїх мареннях, у власному вигаданому світі, і знайшла її. У тому світі вона знайшла підтримку, якої потребувала.