Пожежник - Джо Хілл

Конкорді, де буде забезпечений найкращим наявним лікуванням і гарантованим триразовим харчуванням. З папірця Міллер прочитав, що того вечора в меню входитиме шинка та ананаси, плов і приготована на пару морква. Жодного пива, натомість — холодне незбиране молоко. Камери відчинилися, і Міллер наказав усім з драконячою лускою повиходити. Першим за ґрати ступив чорний хлопчина, коротун, у якого луска мереживною смужкою збігала до лівої щоки. Це нагадувало татуювання у вигляді папороті. Більшості таланило, і луска не виступила в них на обличчі, певно, тому, я так собі думаю, він і вирішив, що немає сенсу її приховувати. Після нього вийшов інший хлопець, тоді ще кілька, а тоді декілька хлопців, про яких я навіть не здогадувався, що в них теж луска. Вже невдовзі півблоку висипало в коридор між камерами. Я й собі збирався виходити. Мене полонила обіцянка холодного молока. Ви б знали, як це — випити скляночку холодного незбираного молока, коли вже вічність його не куштував. У мене від самих думок про це в горлі защеміло. Я вже навіть зробив крок уперед, та Мацц ухопив мене за руку й ледь помітно захитав головою. Тож я лишився.

Втім, більшість хлопців з нашої камери таки пішли. Один парубок, який був там з нами, Джуно Ґомес, розгублено подивився на мене і пробурмотів: «Коли завтра їстиму сніданок, то думатиму про тебе». — Ґілберт підніс склянку до рота і лише потім згадав, що вона порожня. Гарпер запропонувала йому принести ще води, та він заперечно похитав головою.

— Що ж трапилося? — запитала Керол.

— Настільки очевидно, що вони ніколи так і не отримали свою шинку та плов? Певно, що так. Вони повели їх нагору й розстріляли всіх у дворі. Від гуркоту рушниць затремтіли стіни, вони гриміли десь близько півхвилини. То були не пістолети. Ми чули черги автоматичного вогню. Мені здавалося, це ніколи не скінчиться. Не чутно було більш нічого: ані зойків, ані криків... лише тріскотіння гвинтівок, наче хтось згодовував дровиняки в подрібнювач.

По тому, як стрілянина затихла, повисла мовчанка. У тюремному блоці ніколи ще не панувало такої тиші, навіть уночі, коли всі мали спати.

За якийсь час Міллер з рештою повернулися. Від них тхнуло душогубством. Стріляним порохом та кров’ю. З собою вони мали «М16», Міллер встромив ствол своєї гвинтівки крізь ґрати, і я подумав: «Що ж, тепер наша черга». Приречені, якщо підемо, приречені, якщо зостанемося. На душі стало зовсім паскудно, та падати навколішки й благати я нікого не став.

— Добре, — промовила Гарпер. — Для вас же краще.

— Він сказав: «Треба десятеро, щоб усе поприбирати. Як зробите роботу добре, то потім, може, й газованки поп’єте».

На що Мацц йому відказав: «А може, скляночку холодного молока?» Хотів дошкулити йому, знаєте. От тільки Міллер жарту не зрозумів і просто відповів: «Звісно, якщо ще лишилося».

Мацц запитав його: «А що там трапилося?» Наче ми й так не знали.

На це Міллер відповів: «Вони намагалися втекти. Спробували захопити вантажівку».

Ну а Мацц, він лише розреготався.

Міллер зморгнув і докинув: «Вони й так усі були мертві. Воно й на краще. Ми їм послугу зробили. Впоралися хутко. Все-таки краще, ніж живцем згоріти».

«Отакий ви, Міллер, — кинув йому Мацц. — Завжди думаєте, як би то помогти ближнім своїм. Еталон співчуття». Як я й казав — у Мацца наче інстинкт базікати, коли всі решта знають, що ліпше заткнутися. Я був певен, що зараз і його встрелять, але знаєте що? Гадаю, Міллер був так само вражений. Може, в нього досі дзвеніло у вухах, і він не міг нормально розчути. Знаю тільки, що він просто кивнув, наче погодившись із Маццом.

Він відчинив камеру, і ми з Маццом вийшли назовні. Ще кілька хлопців повиходили з інших камер. Охоронці всадовили нас та змусили познімати черевики й лишити їх, щоб нам не спало на думку спробувати втекти. Коли нас набрався десяток, ми пішли нагору, під конвоєм чоловіків у бронежилетах. Вони провели нас довгим бетонним коридором і вивели надвір через пару подвійних пожежних дверей прямо на парковку.

Був прохолодний ясний ранок; спершу мене так засліпило, що годі було щось побачити. Принаймні на мить увесь світ перетворився на розмиту білу пляму. Відтоді я частенько про це думаю. Ті чоловіки, яких вони розстріляли — вони, певно, хитаючись, блукали наосліп, коли по них відкрили вогонь.

Коли зір прояснився, я побачив, що цегляну стіну перетворили на сране сито. Більшість покійників лежали рядком під нею, але кілька хлопців намагалися тікати. Принаймні один з них відбіг футів десь на двадцять, а тоді йому рознесло голову.

У задвір’я підігнали задом міську вантажівку. Нам роздали гумові рукавиці й наказали братися до роботи. Вони збиралися доправити тіла до Портсмута для «утилізації». Той хлопчина, про якого я вже розповідав, Девон, той іменинник, який нам пиво приніс, — він теж там був, стояв собі з планшеткою. Він відмітив нас, коли видавав рукавиці, і мав відмітити знову, коли ми будемо повертатися до камер. То була вже наче інша людина. Враження склалося таке, що за минулий місяць він відзначив не один, а десять днів народження.

Спочатку закидати трупи в кузов вантажівки було доволі легко, однак уже невдовзі нам з Маццом довелося залазити всередину, щоб совати їх та звільняти більше місця. У таку холоднечу трупи вже починали дубіти. Як не дивно, це нагадувало розчищання лісу від сухої деревини. Я перевернув Джуно Ґомеса, який помер з розтуленим ротом, наче хотів про щось запитати. Може, хотів поцікавитися, що в Конкорді подавали на сніданок, — на цих словах Ґілберт Клайн розсміявся, коротким різким смішком, надто деренчливим, щоб бути схлипом. — Ми поскладали у вантажівку вже десь трупів із сорок, коли Мацц схопив мене за лікоть і потягнув за собою додолу. Він накрив нас тілом Джуно. Ось так просто. Без жодних обговорень. Наче ми так і планували. У мене навіть жодних задніх думок не виникло.

Ну, не знаю, чи було там взагалі про що думати. Охоронці тоді вважали, що ми здорові, і їм би навряд чи вклалося в голові, що двоє здорових мужиків попхаються в купу інфікованих трупів. Та й не сказати б, що залишатися було безпечніше. Так чи інакше, нас би рано чи пізно однаково розстріляли. Постріляли б і переконали себе, що то було правильне рішення, що врятували нас від голоду, чи згоряння живцем, чи ще чогось. Ті, хто головує, завжди можуть виправдати жахливі вчинки прагненням до вищого блага. Трошки різанини тут, трошки катування там.