Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Усе, що було в моєму житті, можна сміливо розділити на те, що було до Зимнєва, і після. Та що тут казати — тепер я його наречена. Повірити не можу. На моєму пальці милується обручка.
Вадим після хвороби занадто зайнятий на роботі, тому весілля все відкладається й відкладається.
Хіба що я переїхала до нього у квартиру. Тепер ми живемо разом. Так, я іноді заїжджаю додому, щоб допомогти татові. Настя, звісно, продовжує вставати в позу, мовляв, сестра з багатим живе, а нам не допомагає.
Так я й допомагаю. Тату. Тому що він мав рацію. Якщо Настю від своєї цицьки не відчепити, то вона так і буде висіти на ній. Довічно. Тому сумки зібрані, Єгорку в чоло поцілувала, Насті ручкою помахала і вирушила до Зимнєва.
— Софіє, — Вадим виходить у приймальню зі свого кабінету.
Я миттю вдаю, ніби щось друкую. Ще й екран різко розгорається, підставляючи мене з потрохами. Переводжу погляд на Вадима й усміхаюся. Спіймав.
Ух, погляд гарячий, бентежний. Внизу живота стає важко й гаряче. Як він так примудряється заводити мене самим лише поглядом?
— Нам час, — каже він, а на обличчі з’являється усмішка.
— На зустріч?
— Так, нас уже чекають, — він підморгує мені.
В офісі ми не тримаємося за ручки, як якась романтична, закохана парочка. Хоча так і хочеться взяти його за руку. Просто по-людськи. Адже це мій чоловік. Але Вадим мене дивує. Я здригаюся в ліфті, коли його рука накриває мою. Наші пальці переплітаються. Так ми й виходимо в хол, проходячи повз цікавих кумоньок, у яких трохи щелепи до підлоги не падають.
— Вадиме Сергійовичу, — до нас підлітає бухгалтер.
— Я зайнятий. Ми з нареченою їдемо в справах, — каже він. — Всі питання потім.
— А-а, — тільки й видає жінка, проводжаючи нас поглядом.
На виході ми сідаємо в автомобіль.
— А куди ми їдемо? — миттю дістаю щоденник.
— Скоро дізнаєшся, — каже Зимнєв і киває водієві.
Я притискаюся до нього, але мене відразу пристібають ременем безпеки.
Незабаром ми під’їжджаємо до будівлі РАЦСу. Я здивовано дивлюся на Вадима.
— Ну, у нас зазвичай часу немає, — пояснює він. — А тут я подумав, що треба ось так, поки з’явилася можливість.
— Т-так, звісно, — кажу я.
— Сонь, я думаю, уже час, — він гладить пальцем мій великий палець.
— А плаття? — похмуро.
Отже, Анічка не навмисно мене у весільний салон завела? Дивна в них сімейка. Хоча я теж уже в їхній сім'ї.
А чому б і ні? Кому потрібні ці нудні церемонії в білих сукнях, коли думаєш, як би не забруднити її? Або туфлі, які до жаху незручні.
Тут же крапелька авантюри присутня. Мабуть.
Але все ж хочеться якось традиційніше. Задовольнити свої дитячі мрії. Тільки до чого тут мрії, якщо коханий чоловік поруч? Адже друге важливіше. Він мене кохає, він зі мною одружиться.
— Гей, Соне, ти чого? — ми зупиняємося перед дверима, де нас повинні будуть розписати.
Я важко зітхаю й намагаюся відвести погляд, але Зимнєв обхоплює пальцями моє обличчя й підіймає мою голову. Зелені очі дивляться в мої.
— Так, я просто думала, що це буде в більш урочистій атмосфері з родичами й так далі, — пояснюю я.
В очах збираються сльози. Мене обіймають, притискаючи до міцного чоловічого тіла. Так, розридатися за п’ять хвилин до того, як я стану дружиною — ще те задоволення.
— Все буде, Сонь. І плаття, і квіти. Головне розв'язати цю формальність.
І як у якихось романтичних комедіях двері відчиняються, нас запрошують до зали…
Тато? Настя?
Я здивовано дивлюся то на Зимнєва, то на родичів. Тобто, він їх запросив? Ще тут стоїть Аня із сукнею в руках. І у всіх обличчя щасливі й задоволені. Повірити не можу. Тобто це не просто мене притягли з роботи, щоб одружитися, а справжнє свято?
Аня допомагає мені переодягнутися в те саме плаття, яке ми вибирали разом, в окремій кімнатці РАГСу.
Церемонія минає як у тумані. Я кажу так». І Зимнєв каже «так». Обручка ковзає пальцем. Ну от і все. Тепер я офіційно Софія Зимнєва.
Потім ми прямуємо в ресторан, де сидимо і святкуємо. На нашу честь підносять тости, ми з Настею на пару відбираємо в тата чарки з коньяком, замінюючи їх на мінералку. Єгорку Настя залишила на сусідку.
Ох, так кумедно спостерігати за Вадимом, який спілкується з моїм батьком. Особливо, коли він повідомив татові, що ніякий не водій боса, а сам керівник. Ось тут у мене вуха горіли так, що на них можна було яєчню смажити. Але нічого. Тато приймає все спокійно. А потім вони з Зимнєвим про щось говорять наодинці.
Знаючи тата, напевно, розпинається про те, що мене не можна кривдити.
А в мене, здається, є ще одна новина, яку мені захотілося перевірити зранку, але забула про неї.
І таки так. Мені теж є чим порадувати свого чоловіка.