Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Ти платив за лікування мого батька, — починаю я.

— Так, — Вадим засипає цукор і заварку в чашку.

— Я просто не знаю, як віддати таку суму.

— А я просив віддавати? — він розвертається до мене.

— Ні, але сума значна… — тягну я. — Хочу тобі віддячити. І ніби як маю почуватися повією, але не почуваюся.

Я тру долонею чоло. Самокопання маячить переді мною. Час з цим закінчити.

— Я кохаю тебе.

Так, я це сказала. І скажу ще одну фразу.

— Нам час припинити ці стосунки.

Ось, я зізналася.

Чайник вимикається, змушуючи чоловіка відірватися від підпирання стільниці.

Я опускаю голову, а переді мною ставлять чашку. Приємний аромат чаю пестить ніздрі.

— Думаю, твоя правда. Такі стосунки час припинити.

Вадим виходить із кухні, залишаючи мене саму. Я тремчу. Капець, просто. Навіщо зізналася? Так, напевно, вже просто втомилася. Просто хочеться кохання, а не гонитви за всім на світі.

Я надпиваю ковток, не відчуваючи, наскільки чай гарячий. Хоч би заплакати, може, так легше стане.

Вадим підходить надто тихо до мене.

Не можу на нього дивитися, хоч уже стає соромно за всі свої слова. Але кохання… Його не потрібно соромитися. Це найпрекрасніше почуття, яке тільки може бути. 

Мене беруть за праву руку так ніжно, що моє серце робить кульбіт. Безіменним пальцем ковзає щось холодне. Переводжу погляд, коли руку відпускають. Каблучка з діамантом, що переливається у світлі лампи.

— Що це? — хриплю я й переводжу погляд на Зимнєва.

Той відводить голову й кашляє.

— Пропозиція, — сухо каже він. — Яке зізнання, така й пропозиція.

Розводить руки в боки.

Я здивовано дивлюся на нього.

— Цілувати й обіймати мене не раджу. Заразишся ще, — додає він, сідаючи з іншого боку столу.

Дивлюся то на нього, то на обручку. Е-е? Матінко. Я. Мені що, заміж запропонували? А навіщо?

— А… — тягну я. — А подумати?

— Нумо я вилікуюсь, і подумаємо разом. Я вирішив, що ти маєш рацію. Щодо відповідальності й щодо життя. Можна все життя вважати себе пересиченим. Але якщо поруч є жінка, яку ти цінуєш. Яка тебе кохає попри все… то відпустити свій єдиний скарб — це повний ідіотизм.

І не посперечаєшся. Так, гаразд. А що, я готова відмовитися? Так, фігушки. Кохаю його. Але…

— Вадиме, у нас є величезна проблема. Ми погано одне одного знаємо. У нас стосунки ж тільки в ліжку й були. Я нічого не знаю про твою сім'ю, а ти про мою.

— Я тобі все розповім. Аня — моя сестра по матері. Мама з вітчимом живуть у Чехії. Сестру я взяв до себе на роботу. Домовилися з матір’ю, що вона поки поживе тут. Занадто розбещена вона. Тому і взяв її на роботу так, що ніхто не знав, що вона моя родичка.

— А твій батько?

— Він помер. А моя фірма — його фірма. Я всього лише продовжую його справу, — він заходиться кашлем. — Питай, що тебе цікавить.

— Добре, але ти ж розумієш, що мені сюди доведеться переїхати?

— Знаю, Сонь. Це теж не обговорюється.

— До речі, а про що ти хотів зі мною домовитися? Ну, тоді, коли ти мене сюди вперше привіз?

Веду пальцями по полірованої стільниці.

— Хіба це має значення? — запитує він, не зводячи погляду з моїх рук.

— Мені цікаво.

— Це вже в минулому, — відповідає він. — Не думай про це. Тепер ти моя жінка. І я тебе теж кохаю. Пробач, що так довго цього не розумів.