Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Вранці вискакую з лікарні. Примудрилася заснути там в одній палаті з татом. Добре, що ніхто не виганяв. Та й чуже місце я не займала. Якось пощастило, що в цей час ніхто не потрапив туди.
Груди здавлює, ніби лещатами. Мені зітхнути важко, а заплакати неможливо. На роботу беру таксі, хоча хочу поїхати додому. До Зимнєва. Навряд чи він прийде на роботу, але я там маю бути.
В офісі все неспокійно. Менеджери носяться туди-сюди, клієнти розривають усі канали. Вони ж з Зимнєвим телефоном зв’язуються, а той не бере. Жах якийсь. Без нього просто пекло на землі. Хоча, усе працює як за годинником. Усього лише звичайна текучка, яка завжди така в цей час.
Після роботи потрібно буде до нього заїхати. Стільки накопичилося — просто жах. Я і про роботу, і про всі почуття. Ось сьогодні я так і скажу, що все — більше не можу. Ми маємо розлучитися. Тепер точно. А не з тими перервами, як зазвичай.
Наприкінці робочого дня приходить моя колишня керівниця з бухгалтерії.
— Сонічка, ти мені печатку поставиш на документи? — питає вона солодким голосом.
— Так, звісно, — беру ключ від кабінету Зимнєва, благаючи, щоб телефон не дзвонив хоча б п’ять хвилин.
Божевільня просто. Навіть обіду не було. Не розумію, як у такому ритмі працює Вадим.
У столі знаходжу потрібне, гортаю звіти під вичікувальним поглядом головного бухгалтера. Вона раз у раз постукує пальцями по столу.
Ставлю печатку, коли переконуюся, що все добре.
— Дякую, люба, — вона виходить із кабінету, залишаючи шлейф солодких духів.
Я відкидаюся на спинку крісла Вадима, яке усе ще зберігає його запах. Ох, мені б краще самій випити що-небудь для профілактики. Усе ж спілкувалася з хворим Вадимом, могла заразитися.
Очі ще так болять, ніби в них піску насипали.
— Соне? — чую голос Анічки.
Розплющую очі. Ох, я що, заснула? За настінним годинником пів години точно минуло.
Аня стоїть на порозі кабінету, бліда, втомлена. Виглядає не краще, ніж я.
— Ти так до нього й не приїхала.
Я підіймаю одну брову. Ми вже на ти?
— Після роботи заїду, — відповідаю їй.
— Якщо тобі цікаво, він всю ніч тебе чекав.
— Він знає, що я їхала до хворого батька в лікарню.
— Ну-ну, — каже вона й хитає головою. — Нам уже сказали, що з твоїм батьком усе добре.
— Хто це вам сказав? — всередині все холоне.
— Ну й дурепа.
Я здивовано дивлюся на неї. Ще бракувало з нею погиркатися. Тоді він забрав її з офісу, а зараз…
Анічка підходить до сейфа, а я, немов у сповільненому зніманні дивлюся, як вона відчиняє СВОЇМ ключем сейф Зимнєва. Навіть у мене туди доступу немає.
На стіл переді мною падають якісь документи.
Я вчитуюсь у рахунки за пів року. Знаходжу своє прізвище в них. Й ім’я батька. Розгублено гортаю папери. Вадим платив за лікування. Мені виставляли один рахунок, а він доплачував зверху.
— Нічого не розумію, — шепочу в прострації.
— Що тут незрозумілого? — вона закочує очі. — Бери його, поки він на все згоден.
Я знову дивлюся на неї з легким подивом. Та де там із легким. З величезним!
— Слухай, мій брат той ще самітник, а ти взагалі перша, хто в нього так надовго затримався, — пояснює вона.
Брат? Вони родичі? ОМГ! Відразу хочеться настукати самій собі по голові.
— У нас несерйозні стосунки.
— Ой, розкажи мені. Не знаю, скільки ви разом, але він до себе взагалі нікого не підпускає. Я подругу свою намагалася з ним звести — не повівся, — розповідає Аня й розводить руками в боки. — Навіть коли ти зайнята була. Взагалі нікого не підпускав.
— Вадим і сам може спокійно обрати собі жінку, — я підіймаюся з крісла.
— Ой, усе. Нумо, приводь себе до ладу й дуй до нього. О, і ще попроси його не контролювати мене так сильно! Ну дістало. Я ж не маленька дівчинка. Я теж хочу гуляти з друзями, — додає Анічка і вилітає з кабінету.
Дурдом «Ромашка», але вона має рацію. Ну, у тому плані, що мені потрібно привести себе до ладу.
Я викликаю таксі. До нього. За порадою Ані таки привожу себе в нормальний вигляд. Вмиваюся й фарбуюся.
Всю дорогу нервую, стискаючи сумку й теку з рахунками.
Горішній поверх і знайомі двері. Вадим же може спати.
Двері відчиняються. На порозі Зимнєв. Одягнений по-домашньому — біла футболка, спортивні штани й вовняні шкарпетки. А очі такі ж хворі.
— Як ти? — запитую в нього, продовжуючи стискати папери.
Ой-йе, сама не помітила, що поцупила їх з офісу.
— Проходь, Соне. Тільки не кажи, що це робота. Я на неоплачуваному лікарняному, — вставляє він, забираючи теку з моїх рук.
Я роззуваюся і знімаю куртку. Йду за Вадимом на кухню. Він вмикає електрочайник.