Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Просто так. Бо питання серйозне.
— Не інтригуйте мене, Олено, і не набалакуйте собі міжміську, зараз уже не бізнес-час, але ще не нічний тариф.
— Бог із ним. Максиме, де Богдан Баглай? — пауза. — Скажіть мені, що він у камері, за ґратами, під надійною охороною.
Отак.
— Не можу, — слова вирвалися мимоволі, він хотів відповісти їй щось зовсім інше, інакше. — Радий би, та не можу. А взагалі, що там у вас сталося?
— Отже, мені справді страшно.
9— А чому я повинен вам, Романе Романовичу, отак просто відповідати на запитання такого роду? І чому ви вважаєте, що все це взагалі пов’язане з ним?
— Думаю, вам доведеться відповідати на нього не лише мені. І, вибачте, пане генерале, але я змушений повторитися: де тепер перебуває Богдан Баглай?
Все ж таки Малиновський був у чомусь генієм своєї справи. «Кримінальні портрети» дуже швидко стали резонансною, а як наслідок — рейтинговою програмою. Тому її продюсер міг спокійно скористатися правом прямого доступу до міліцейського керівництва, з яким програма активно співпрацювала. У тому числі — до начальника убозівського главку, генерала з простим, зовсім навіть не міліцейським прізвищем Савченко. День для візиту теж вдалий — четвер. Не початок тижня, наповнений нарадами, не середина із запарками, та й не п’ятниця з підбиттям підсумків.
— Треба зустрітися, дещо обговорити, певні проблеми, — досить обтічна фраза.
— Гаразд, приїздіть, Романе Романовичу, завжди радий бачити, годинку на дванадцяту, всі проблеми вирішимо, — ще більш неконкретна відповідь. Олена навіть не чекала, що Малиновський запитає про Баглая з місця в кар’єр, тому її трохи втішила реакція генерала. Та він швидко опанував себе і тепер розмова набувала більш офіційного характеру.
А це давало Олені підстави для невтішного висновку: їй не повірять.
— Ви можете назвати мені джерела вашої поінформованості? Звідки ви знаєте, що Баглай може перебувати на волі?
— Слухайте, ми поки що обмінюємося запитаннями, наче малі діти, — Роман нервувався і не приховував цього. — Якщо герой нашої програми, особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай справді втік з-під варти, приховувати це як мінімум нелогічно.
Оголосити розшук, причому безпосередньо за допомогою нашої програми — ось що треба зробити, причому навіть зараз не пізно. І потім, якщо він якимось чином утік і справді переховується на волі, то це означає — погрози на адресу журналістки цілком реальні. Ви ж краще від мене знаєте, що повинна робити міліція, коли журналіст ризикує постраждати від руки злочинця через свою професійну діяльність. Злочини, скоєні проти журналістів, беруться під особливий контроль…
— А в чому, Романе Романовичу, ви бачите склад злочину? І де ви бачите погрози на адресу нашої, — генерал наголосив на останньому слові, — дорогої пані Олени?
— Ви ж тримаєте в руках листа, — встряла Олена.
— Тримаєте, — підтвердив Малиновський.
— Я, звичайно, не фахівець у красному письменстві, я насамперед міліціонер, навіть колишній опер, причому не найгірший. Але оце, — Савченко повернув аркуш паперу, котрий тримав у руці під час усієї розмови, текстом до присутніх, — що завгодно, тільки не погрози. Це поезія, наскільки я розумію.
— Це — не поезія. Це просто вірші. Не найгірші, проте й не геніальні.
— Ну, вам, творчим людям, видніше. Для мене як відповідального працівника органів внутрішніх справ, так само, як для будь-якого працівника розшуку чи слідства, це навіть не речовий доказ.
— Чому?
— Давайте, пані Олено, ще раз усе по порядку. Отже, вам на телебачення часто приходять подібні листи?
— Подібний — уперше.
— Тобто? Ніхто ніколи не присилав вам віршів?
— Ну, скажімо так, присилали, але не такі…
— Ще раз почнемо спочатку. Скільки разів за весь час роботи на телебаченні ви особисто отримували листи?
— Багато. І на «Кухонний базар» приходила пошта. Звичайна та електронна. Писали на форум — як для програми взагалі, так і для мене особисто. Будь-яка програма заохочує глядацьку пошту, зворотній зв’язок, рейтинги, розумієте?
— Звичайно. Поїхали далі: на «Кримінальні портрети» пошта приходить?
— Не так багато, вийшло ж усього чотири випуски. Особливо після батька-ґвалтівника. Та й після людожерів народ писав. Обурювався здебільшого. Хтось приколювався на форумі в Інтернеті. Написали кілька разів: «Я тебе з'їм!». Так, пустощі…
— Чому ж пустощі? Між іншим, оце «я тебе з'їм» реальніше сприйняти за погрозу, ніж невинний віршик, написаний, без сумніву, прихильником. Вашим особисто. Та ще й таким, хто не сподівається на вашу прихильність. Ви для автора цього послання — недосяжна телезірка. І жінка, зрештою, також. Ось, послухайте уважно. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати це вголос.
Генерал прокашлявся і почав декламувати без жодного ентузіазму, наче звітував комусь про виконану роботу:
Я народився в цей поганий вік І лиш тобі я заявляю прямо — Своїм душевним втратам загубив давно я лік, Фінансовим же загубив так само. Нам не ходити разом у балет, Не пити в ресторані гідропарку. Ти там собі купуєш свій дешевий марафет, А я собі жую державну пайку. Забуду тут любовний твій талант, Усі твої ужимки й інтереси. І