Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

очима Глода стояла людина, яку він жодного разу не бачив живою, а мертвою — лише на кількох фотокартках. Цей старий спирався на палицю з вигнутою ручкою і не відходив од офісу Гужви, а охорона вже не наважувалася викидати його за двері втретє, хоча перші два рази зробила це охоче, воювати зі стареньким дуже просто. Зрештою Глод уявив реакцію адвоката. Він не боявся кинутого ним клієнта, бо Юрій Юрійович Пустовіт не мав у цьому житті жодної ваги, взагалі жив за інерцією. Але Гужву лякала його впертість, зовсім не стареча енергія та наполегливість. «Я не хочу, щоб ти жив, — звучали у вухах Глода слова Пустовіта, яких він ніколи не чув. — Але ти можеш купити в мене своє життя. Ти повернеш мені гроші, тоді я перестану ходити за тобою. Я не поїду з міста. Ти повинен знати — я поруч. Та за життя своє можеш бути спокійним». Навряд чи адвокат сприйняв погрози старого серйозно. З другого боку, впертість справді лякала. Дід не зупиниться. До нього вже всі звикли, на старечу постать з паличкою ніхто не реагував, офісна охорона почала навіть відверто насміхатися з Гужви, Глод чув навіть ці насмішки. Пустовітові, на глибоке переконання адвоката, нічого не варто продати «хрущобу», роздобути пістолета — це не складно, коли гроші на руках, — прийти сюди, застрелити кривдника, здатися ментам і померти з почуттям виконаного обов’язку десь на зоні чи просто в слідчій тюрмі.

Покровителі допомагати не хотіли через дріб’язковість проблеми. Принаймні так це виглядало для сторонніх очей. Глод уявив собі панів, схожих на італійських акторів, які грають верхівку мафії в серіалі «Спрут», і навіть почув, яким тоном і куди вони посилають свого холуя в золотих окулярах. Спочатку — телефоном, потім — особисто, радячи приходити додому або до офісу з іншими, серйознішими проблемами. Або взагалі за викликом. І тоді Гужва сам дістає зброю, приходить пізно ввечері до задрипаної квартири свого несподіваного ворога, останній раз пропонує лишити його в спокої, навіть намагається замазати конфлікт п'ятьма сотнями доларів. А коли старий, випивши перед приходом ворога чарку горілки, замахнувся на нього костуром і послав, швидше за все, тими самими словами, що й господарі, Гужва зопалу вихоплює парабелум і стріляє майже впритул. Потім для годиться вкладає йому в руку ножа. Нехай менти думають — тут відбулася бійка, і той, хто стріляв, просто оборонявся. Далі випадає слушна нагода взагалі списати цю справу. На повернення грошей його винаймачі не надто й сподівалися, діяли за принципом: «А раптом вийде», а потім, зітхнувши, списали їх із балансу остаточно…

Гроші в результаті дуже знадобилися Богданові Баглаю.

Знову Баглай.

Глод що далі, то частіше ловив себе на бажанні взагалі не думати про нього. Звісно, той навряд чи знав про Максимове звільнення з міліції. Хотів банально скинути слід і спрямувати в протилежний бік від себе не кого-небудь, а саме того мента, котрий узяв його особисто. Натура в Баглая така, мерзенна, гадючна та мстива, як говорилося в тій самій телепрограмі вустами покійного тепер слідчого Борі Харламова. Вбитого, за волею випадку, тим-таки падлючним Баглаєм.

Пригадавши сумнозвісну телепрограму, Глод відразу згадав і журналістку Олену, про яку теж намагався не думати… але зовсім з інших причин. Дієвий спосіб викинути непотрібне з голови він знав лише один. До того ж привід був досить-таки реальним: нехай маленька, зате перемога, його, Максима Глода, перемога. Не кожного дня колишні опери так ефектно віддають своєму колишньому начальству вбивцю, якого за бажання можна було вирахувати ще минулої зими.

І біс його батька знає: аби закрили тоді Гужву, чи зміг би тепер Баглай так запросто підписати когось на організацію власної втечі. Ось тільки чергове дурне запитання: чому він не спробував утекти раніше, коли — ніде правди діти, — зробити це було значно простіше?

Ну їх на хер, Баглаїв, Гужвів, дурні запитання! Глод звернув до генделика неподалік від дому, того самого, відкритого йому колись районним п'яничкою Вовою Маньком, рідним братом коханки Ба… Блін, знову Баглай! Викинути його з голови, витерти з пам'яті до поганої мами! Глод проштовхався через натовп вечірніх алкашів, замовив собі сто грамів горілки, перехилив просто тут, не відходячи від стійки, закусив шматочком лимона, тут же замовив ще стільки ж і крабову паличку. Барменка вже давно забула про торішній весняний інцидент, навіть визнала в Глодові постійного клієнта і час від часу по-приятельському посміхалася. Нині вона перебувала, вочевидь, не в доброму гуморі, та Макса її настрій сьогодні зовсім не обходив. Випивши і зажувавши біло-червоною паличкою зі штучних крабів, він кивнув барменці, вибрався із задушного підвальчика і рушив додому, де на нього чекали гаряча ванна і вечір на самоті перед телевізором.

…Телефон дзвонив двічі, поки він лежав у ванній. Глод не збирався зриватися й голяка, стікаючи водою, дізнаватися, хто так уперто домагається його. Раніше трубку радіотелефону до ванної приносила Наталка, розуміючи — опера можуть вирвати з мильної піни будь-якої миті. Тепер Глод міркував уже по-буржуазному: кому треба, той завжди додзвониться. Тому виліз із ванни, коли набридло лежати, витерся махровим рушником, обмотав ним стегна, пройшов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, та особливо й не було чого. Іноді Глод визначав себе як холостяка класичного.

Щойно чайник закипів і одноразовий пакетик «ліптону» занурився в наповнену окропом чашку, знову озвався телефон. Доведеться підходити. Лишивши чашку на кухонному столі, Макс зайшов до спальні, присів на край ліжка, дочекався чергового дзвінка і зняв трубку.

— Слухаю.

— Алло… — жіночий голос.

— Так, я слухаю.

— Алло… Максиме? Це Максим?

— Максим, — погодився Глод, далі не впізнаючи співбесідницю.

— Це Олена… Пригадуєте, з телебачення…

— Телепатія.

— Що?

— Нічого, то я сам до себе, — не говорити ж їй, що годину тому згадував про неї, все одно не повірить, вийде, наче в поганому серіалі про кохання. — Звідки ви?

— З Києва… З дому. Максиме, ви можете чесно відповісти мені на одне запитання?

— Просто так, не поцікавившись моїми