Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха
За цими клопотами сплив черговий день. Під вечір стало зовсім тоскно, а коли осінні сутінки остаточно заволоділи містом, Баглай рішуче вимкнув геть остогидлий телевізор, ніби нафарширований серіалами про несправжнє життя, різними шоу, де діти признаються батькам у статевому потязі до бабусь, а весь зал це обговорює, та рекламою бабських прокладок. У нього ж купа бабок у кишені. Десь у місті вже вийшли на роботу повії, котрі тільки й чекають щедрого клієнта. Є ще кабаки, де можна пристойно повечеряти — і хай лише халдеї спробують погано обслужити його, клієнта, котрий завжди правий.
На початку восьмої вечора Богдан Баглай вийшов зі свого сховку підкоряти велике місто.
Повечерявши, знайшов за допомогою таксистів-усезнайок шлюху, котра чесно і головне — мовчки відпрацювала свою оплачену годину. Тож повернувшись після виконаної програми-мінімум додому, Баглай завалився на диван і швидко заснув. А серед ночі прокинувся, сів, звісивши ноги, подумав, що саме його розбудило, згадав, усміхнувся в темряві.
Ідея справді непогана. Адже проститутці все одно, за яку послугу їй платять. Тим більше, коли це в жодному разі не стосується збоченого сексу. Вірніше, нехай собі думає про клієнта, що хоче.
Отже, завтра потрібен магнітофон. Ще краще — диктофон. Таксист-сутенер пояснив, де його завжди можна надибати, коли знову припече. До біса довбані листи. Вже не смішно.
11— Втішити тебе немає чим, але я чесно виконав твоє прохання, незважаючи на повну його ідіотичність, — Малиновський розвалився в кріслі, кинувши злощасний конверт перед собою на стіл.
— Ти справді вважаєш мене ідіоткою?
— Не знаю. Принаймні в тебе стало розуму не мести язиком по всьому каналу і не переповідати страшилки про те, як тобі нібито погрожує небезпечний маніяк.
З часу отримання Оленою анонімного вірша минуло три дні. Настав жовтень, який приніс сльотаві дні й короткочасні похмурі дощі, що цілком відповідало загальному настрою молодої жінки. За цей час вона переконалася: аби нормально заснути, не треба боротися з сонячними променями. Навпаки, Олена ніколи б не повірила, що почне боятися не лише темряви, а навіть тьмяного світла нічника. З темних кутків до неї долітало зловісне шепотіння, а іноді здавалося — просто з кутка чи з-під ліжка виповзе товстезна зміюка з головою Баглая, подивиться на неї порожніми холодними очима, висуне з рота роздвоєного язика… Ні, далі розпалювати уяву не хотілося. Після невдалого візиту до міліцейського генерала вони з Романом поїхали до неї додому — на роботу Олена повертатися просто не могла. Дорогою Малиновський заїхав до аптеки, накупив цілу купу дорогих заспокійливих пігулок. Та коли він поїхав, лишивши її саму, хоч і в надійно замкненій квартирі, вона, наковтавшись тих ліків, зрозуміла, що спокійніше не стало. Поспати вона змогла лише півтори години, потім, прокинувшись, відразу почала дзвонити Романові то в офіс, то на мобільний. Зрештою в нього урвався терпець, він приїхав і до вечора коханці сварилися, коли — пошепки, коли — голосно. Врешті-решт Малиновський спробував укласти мир чи хоча б перемир'я, місцем для цього традиційно слугувало ліжко. Проте Олена трималася скуто, напружено, на пестощі та лагідні рухи коханця не відповідала, нормального сексу в них не вийшло. Роман одягнувся і втупився в телевізор, а Олена лежала, не рухаючись, близько години. Потім тихо промовила: «Вибач», і зникла у ванній.
Вночі вони знову посварилися: Олена вперто не хотіла вимикати світло в усій квартирі, навіть у ванній і туалеті. До себе додому Малиновський не поїхав лише через небажання нового скандалу, цілком логічно передбачивши, що коханка не буде його відпускати від себе. Коли нарешті вона, нагодована справді конячими дозами пігулок, заснула, Роман ще довго не спав, прикидаючи подумки найближчі перспективи. Нічого втішного ситуація не обіцяла, тож під ранок він сам запропонував Олені відвезти листа одним своїм знайомим спеціалістам на неофіційну порівняльну експертизу. Касету з фільмом про Баглая, де звучали оригінальні вірші, виписані з кримінальної справи, та вірш, отриманий Оленою від аноніма, він передав фахівцеві зі стилістики, пояснивши наперед, у чому справа, і попросивши не афішувати його прохання. Фахівець обіцяв не лише свою власну допомогу, а й навіть вирішив залучити ще парочку колег, аби повністю підстрахуватися. Працювали вони два дні, і ось нарешті повернули Малиновському матеріали, додавши письмове резюме. Та Романові все було зрозуміло і без занадто вченої, як на нього, писанини.
— Прочитай ось оце, якщо щось так просічеш, — він простягнув Олені через стіл кілька списаних від руки аркушів. — А в двох словах скажу тобі таке: причин для того, аби піджимати хвоста, немає. Або ж так: я не бачу цих причин.
— Говори, говори.
— Кажу: вірші, авторство яких нам із тобою відоме, і те, що тобі надіслали поштою, справді схожі за стилем. Так само, як схожі одна на одну всі пісні на радіо «Шансон». Чи, скажімо, зразки любовної лірики.
— До чого тут…
— У нашому випадку — тюремної. Чи бандитської. Словом, немає сумніву — твій анонімний прихильник належить до кримінального середовища. Може, звичайна гопота. Володіє словом, але не фахово. Так само, як Баглай. Ну, як би тобі ще пояснити… Горілка, скажімо, готується за однією технологією. Вся вона має сорок градусів. Лиш виробник різний. Чи ті ж самі вареники — їх усюди однаково ліплять. Начинка різна, тісто, розмір та суть вареника лишається одна. Ось такий «віршований вареник» тобі прислали.
— Ти хоч сам розумієш, що верзеш? Хто з нас ідіот?
— Слухай, кому це треба, тобі чи мені? Я пояснюю, як можу, аби до тебе дійшло: напевне сказати, хто саме написав цього дурнуватого
