За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Тепер вона почала відчувати і біль. Ноги підкосились. Торіан швидко відірвав шмат свого рукава і затулив рану на її боку, притримуючи білявку.

– Тримай міцно! Чуєш мене! Тримай! Головне не втрачай свідомість! – він говорив досить голосно, але звук був приглушений через шум у вухах – ніби під водою. Дівчина все ж вловила сенс і послухалась його, кивнувши.

Торіан швидко підхопив її на руки і побіг в сторону палацу.

Боліло неймовірно сильно, тканина в її руках була вже майже повністю червона. Добре, що на ній був тугий корсет, який не давав нормально циркулювати її крові. Хоч якась з них користь.

Голова крутилась, а від бігу світ навколо розпливався.

– Не спати! – гукнув її з небуття Торіан і вона знову відкрила очі, намагаючись на чомусь сконцентрувати свій затуманений погляд. Єдине, що в принципі не сильно розпливалось це стривожене обличчя її чоловіка. Тому вона весь час намагалась концентруватись саме на ньому.

Вони підбігли до стаєнь. Туди ж прибув і Вінс із вартою, готовою кинутись у бій. Він помітив їх з вікна.

– Що трапилось? – підлетів до них шпигун і занепокоєно оглядав білявку в руках його друга.

– У лісі були розбійники. Йди туди і оглянь усе! – він поки обережно передав свою дружину в руки своєму помічнику, аби мати змогу застрибнути на коня. Потім Вінс передав майже непритомну дівчину ерцгерцогу. – Дізнайся хто вони такі і чому тут ошивались! Вони недалеко від мосту Кер! Ми їдемо до Занке…

Торіан дав команду коню і помчав геть. Вінс же взяв вартових і на конях вони вирушили шукати місце, де відбулась сутичка. Хоч щось його зараз відволіче від думок про поранену юну ерцгерцогиню.

– Тримайся, я тебе молю. Лише тримайся... Ще трошки... – шепотів він їй. Ессі ж досі хапалась за кожну ниточку свідомості. Кожен удар копитом об землю віддавав різким болем в ребрах. Напевно саме він і не давав їй заснути. Хоча хотілось би забутись, аби його більше не відчувати. Добре, що місто було дуже близько до дому ерцгерцога і вони вже мчали його пустими нічними вулицями.

І тут вони дістались до найближчого кабінету лікаря. Іронія долі – минулого разу вона тут була, аби врятувати чуже життя, а цього разу рятують її власне.

Торіан зістрибнув з коня разом з Ессі на руках і почав гримати в двері старого лікаря.

– Кого там ще принесло?! Я вам зараз погримаю! Сволоти!.. – чого тільки вони про себе не дізнались, поки старий спускався сходами свого будинку. –  Хто такі?! – гаркнув старий хрич та прочинив двері, лише, аби щілинка була.

– Відчини негайно! – гримнув Торіан.

– Йдіть до біса! – хотів був зачинити двері. Але не вийшло, бо ерцгерцог вгатив їх ногою з усієї сили, лише чудом не прибивши лікаря.

– Ваша Високосте! – ледь не до землі впав старигань в поклоні.

– Допоможи їй! – лікар досі стояв у ступорі. – НЕГАЙНО! Інакше я тебе прямо тут страчу!

– Пробачте, мілорде, пробачте, – він знову вклонився і швидко відкрив двері поруч, – сюди, мілорде.

Торіан заніс Ессі – уже кілька хвилин непритомну – до кімнати і поклав на операційний стіл. Лікар одразу позапалював свічки, ляпнув на руки спирту і почав чаклувати над її тілом.

Роздягати її не наважились, аби кров не хлинула сильніше, коли послаблять тугий корсет. Тому просто відрубали шмат її сукні, аби забезпечити доступ до рани.

То був досить глибокий довгий поріз, але до органів він не дістав. Лікар промив рану і зашив настільки акуратно, як тільки міг. Під суворим поглядом ерцгерцога в нього вперше за все життя трусились руки. Наклав зверху пов'язку, яка була змочена чимось, що мало не допустити нової кровотечі.

Справа зроблена.

Пов'язка лише геть трохи просочилась кров'ю і кровотеча зупинилась. Зараз дівчина спала. Бліда та змучена, холодна, слабко дихає, але головне жива. Її вкрили і залишили прямо там на столі. Лише маленьку подушку підклали під голову.

Лікар наказав її не тривожити і пішов до себе нагору. Запропонував ерцгерцогу гостьові покої, але той відмовився. Він усю ніч сидів і спостерігав за дівчиною, боявся, що засне і не зможе вчасно покликати лікаря, якщо щось раптом буде не так.

Свічки майже згасли і Торіан встав з крісла, аби запалити інші. Він зараз, як ніколи, боявся темряви. Від однієї думки, що він не бачитиме, як його дружина дихатиме в нього калатало серце.

Почувся тихий хрип. Або ж то такий кашель був. Ессі прокинулась. До неї одразу підскочив чоловік.

– Тихо, не рухайся, – м'яко сказав він.

– Води... – Торіан швидко підійшов до склянки, яку залишив доктор. Він знав, що дівчину при пробуджені буде мучити спрага, тому залишив тут воду із кількома краплями якоїсь настоянки, яка має допомогти із симптомами крововтрати.

Ерцгерцог підніс до її потрісканих губ склянку і припідняв її голову. Дівчина надпила і скривилась. Схоже воно було гірке, але це має їй допомогти. Вона повільно висушила цілу склянку і знову лягла, закривши очі. Тіло боліло. Особливо рана.

Світало. Якраз той час, коли на вулиці вже світло, а в кімнаті досі темно.

Уночі Торіану дах зносило від того, як він злився на дівчину. Він не розумів її поведінки. Нащо вона взагалі тікала від нього і чому її постійно в ліс тягне? Не могла вона просто навколо палацу від нього побігати? Що ж вона постійно проблеми притягує?

І чоловік збирався їй усе накипівше висказати. Але коли вона прокинулась, така слабка і хвороблива, він просто не міг більше на неї сердитись.

– Покликати лікаря? Як ти себе почуваєш? – він сперся руками до операційного столу, на якому вона лежала і нависнув над нею.

– Не треба, усе гаразд. Просто болить усе, – тихо відповіла Ессі і холодною тремтячою рукою торкнулась свого чола. Голова теж розколювалась. – І дуже пити хочеться…

Торіан відійшов, аби налити води, а потім ще раз допоміг їй втамувати спрагу. Відставив склянку і знову навис над білявкою.

– Дякую… І дякую за порятунок...