Зірка, або терористка - Марина Меднікова

Замуркотів мобільник. Радник притулився вухом: «Так, ні, швидко буду, а що трапилося? Коли? Де вона? Їду».

Джефрі занервував, перейшов на англійську.

— З посольства. Сара захворіла, її завезли до лікарні. Де Перша клінічна?

— Що з нею?

— Живіт болить, нудить, судоми якісь, шлунок промивають. Знову на вулиці, мабуть, щось з’їла… Підвезеш мене? Даруй, барбекю за мною.

Зірка зупинила «жозі» перед лікарнею. Радник пробіг кілька кроків, повернувся.

— Геть забув. На твоє ім’я надійшло особисте запрошення президента Клинтона на імпрезу до Білого Дому, на День Незалежності. Я подбаю про візу. Ти знайома з Клинтоном?

Не знав.

— Зателефонуй — як Сара.

Зірка запанікувала. Сара захворіла… Вона ж не чергувала з усіма… Чи знає про Сарину хворобу слідство? Чи слідчій повідомити? Спитає, звідки знаю, а я відповім, що радник з гуманітарних питань американської амбасади — мій коханець, що він збирався кинути свою Дороті і знехтувати кар’єрою, а я того не схотіла… Немає такої вітчизняної жінки, щоб повірила. Для повноти картини варто додати, що Клинтон запросив мене особисто до Білого Дому…

Поряд із «жозі» біля Зірчиного парадного стало авто.

Вийшла жінка в чорному.

— Пані Зірко… Я мати Каті… і Лариси… — жінці кожне слово давалося нелегко.

— Світку мій! Ксеніє Петрівно, це ви?!

— Ось, — Ксенія Петрівна судомно зітхнула, — я принесла. Підручники. Прийшов з ліцею… лист. Просили здати. Я туди… не можу…

— Які підручники, Ксеніє Петрівно, люба, який лист?

— Не знаю. Розбирайтеся самі, — жінка тицьнула зібганого папірця, поставила стос книжок, стягнутий мотузком, і поспішила до свого авта.

На папірці — комп’ютерний текст: «Пані Пономаренко!

Просимо Вас здати підручники, одержані вашими дітьми в ліцеї. І прослідкувати, щоби вони були в належному стані. З повагою директор ліцею Покотило».

У ліцеї порожньо, лише в кінці коридору бовваніла постать на тлі вікна. Зірка перекладала важкі книжки з руки в руку.

Порівнялася з чоловіком, дотично шкрябонув якийсь спогад… Не пам’ятаю, здалося… У приймальні Покотила пустка. Смикнула двері. Не почувши «заходьте», увійшла.

Слідом за нею до приймальні ступив і чоловік — широчезні плечі, сірі очі, міцне підборіддя, сивуваті скроні. Рекламний мачо. Чоловік злегка торкнув директорські двері, дослухався.

— Чому ви розхвилювалися? — здивувався директор Покотило, куценький, кругленький, з голою головою.

— Шановний Петропавловичу, — Зірка назвала його, як усі позаочі в ліцеї, похопилася, — Петре Павловичу, як можна писати таку повістку?

— Люба Зірко…

— Я вам не люба, — урвала Зірка.

— А кому люба? — директор гидотно осміхнувся. — Ви дуже дбаєте про честь нашого колективу. А вам слід подбати про себе.

— Уточніть.

— Загинули діти саме вашого класу — раз. У ліцеї працюють сумнівні люди — два. Ви привели цих людей сюди — три. Немає певноти, що вони непричетні…

У приймальні чоловік усе чув.

— Мене взяли до ліцею особисто ви, Петре Павловичу, — чотири.

— Це не теледебати. Нам потрібна консолідація. І конспірація.

— Потрібна правда.

— Мене нудить від демагогії. Все надто серйозно. Стався злочин, сумнівів нема. Зробити таке міг лише божевільний.

Як от ваша дуркувата протеже… І ще, хочу дати вам дружню пораду. Якщо вам кортить зажити слави Моніки Левінські, подбайте зробити це не на очах дітей.

Покотило кинув світлину: Зірка цілується з Клинтоном.

«Невже це так виглядало збоку? Світлини зроблені через спини натовпу. Там стояли лише наші, жодного стороннього.

Діти і персонал. Згадати б, хто іще був».

— Його ви теж викличете на килим? — посміхнулася Зірка, показавши на Клинтона.

— Поміркуйте, чи може працювати педагогом жінка, — Покотило пошукав слова, не знайшов, — ну, ви самі розумієте.

— Не розумію.

— Викладачі ліцею відбули суворий конкурс. Ви чомусь потрапили поза конкурсом. Телефонували з високої гори. Чи не заокеанські друзі натиснули?

Зірка крутнулась до дверей.

— Підручники віддайте до бібліотеки, за них валютою плачено, — гукнув услід Покотило.

Зірка вийшла з приймальні, занесла підручники до бібліотеки.

З їдальні почулися голоси. Зазирнула — Лідія вимахувала перед носом дієтсестри ганчіркою.

— Мені не вказуй. Харчі пробуєш — пробуй, до мене не сікайся.

— З такого посуду дітей не годуватимеш. Доки не купимо посудомийну машину — три руками, аби блищали, — тихо сказала дієтсестра, згребла щойно вимиті Лідією тарілки, висипала до мийки.

Лідія витерла руки об фартух, підійшла до Зірки.

— Тебе в прокуратуру знов тягали? — запитала спокійно.

— Так.

— Що ти їм сказала?

— Що питали.

— А про Травку?

— Питали. — І про мене?

— Так.

— А ти?

— Що я вас влаштувала на роботу.

— А що вони до мене мають?

— Пані Зірко, до вас прийшли, — крізь прочинені двері оголосила дитяча голова.

У холі під пальмою стовбичив чоловік.

— Ви до мене?

— Так. Доброго дня.

Зірка роздивилася: очі, ніс, підборіддя, чорний тонкий светр під горло, сірий легкий костюм на тренованому тілі професійного охоронця чи спортовця. «Звідки я, дідча мати, його знаю? Схожий на