Зірка, або терористка - Марина Меднікова

— Вгомонися, Лідко, — суворо звеліла мати. — Дай попоїсти по-людськи. Неси сюди мою. Пом’янемо безгрішні душі рано вмерлих.

Лідія вийшла.

— Я сама, як узнала, повіриш, ніч не спала… Це ж тепер до прокуратури тягатимуть.

Лідія повернулася з пляшкою, витягла гранчачки, налила всім.

— На звіробої, — повідомила бабця, — давайте вип’ємо, хоча й гріх це, — вона перехрестилася.

— Мамаша на старість літ до релігії вдалася, у церкві тепер працює, бач, і спецодяг видали, — гмикнула Лідія. — Надіється, відпустять гріхи тяжкії… Аж труситься.

— Осичина труситься. Бо на ній Скаріот повісився. А мені нема чого боятися, я своє життя чесно прожила, не опаскудилася…

— Завела!

— Не завела, а правду кажу.

— Не зважайте на неї, — осміхнулася Лідка. — Чого не п’єте?

— Даруй їй, Господи, не відає, що говорить. Ну, царствіє небесне діткам покійним, земля їм пухом, — стара випила.

Лідія чарки не торкнулася, Зірка пригубила, Травіата маленькими ковточками, мружачись з утіхи, вицмулила.

— Лідко, ти чого? — здивувалася мати.

— Мені не можна.

— Слухай. Я давно за тобою помічаю…

— Мамо! За собою помічайте!

— Травко, а твоя муля-мамуля жива?

— Му-уля поме-ерла, — промукала Травіата, жадібно дивлячись на пляшку.

— На то немає ради… Сама живеш, чи когось прийняла?

— Са-ама, — довірливо посміхнулася Травіата, — за мною Ійка догля-а-дає.

Лідка пильно поглянула на Травіату.

— А ти, Травко, квартиру приватизувала? — поспитала. — Ійко? — безпомічно подивилася Травіата на Зірку.

— Приватизувала, — неохоче відповіла Зірка.

— Що, Зірко, хочеш підлататися, щоб тобі квартира залишилася? — підкусила баба Надя.

— Більше не наливайте, — встала Зірка, — нам треба йти.

Слідча переклала стосик світлин: Зірка веде Травіату за руку, годує її пиріжком.

— Ви сприяли влаштуванню на роботу до ліцею психічно ненормальної Голуб? Ось довідка з психдиспансеру.

— Ви за мною стежили? — Зірка кивнула на світлини.

— Ще ні. Я слухаю.

— Сприяла і сприятиму, допоки мене. Вона працює прибиральницею. Вона не є небезпечною.

— Ви й Олійник… посудницю… влаштували?

— Так. Колись наші батьки разом працювали й жили в гуртожитку. Подруга дитинства потребувала моєї допомоги. І я допомогла.

— Олійник справляє враження самостійної жінки.

— З дитинства працює, навіть школу не закінчила… Ми довго не бачились, зустрілися торік, вона була без роботи…

— А де вона працювала доти?

— В буфеті якомусь. Не розпитувала.

Коли Зірка пішла, слідча набрала номер.

— Стасе, це ти мені поклав на стіл фото? Як надійшли?

Поштою? А зворотна адреса? Немає…

Зірка вмостилася в авті. Увімкнула музику. Віртуозно заграла скрипка.

«Годі, квит. Не бажаю покійників, слідчих. Бігме, не хочу.

До ліцею не піду, Покотило знає, що я на допиті. Хочу гарного життя. Фьйордів, водоспадів, коней, пташок, котів…

Най би тебе шляк трафив, Зірко Симчич, Макс зранку голодний сидить». «Жозі» слухняно розігналась.

Позаяк стильність сьогодні вартісніша за красу, Зірці пасував би світський спосіб життя. З присмаком богемності.

Не треба труду, щоб уявити її у вітальні перед каміном, на яхті, на віллі в Малібу, сказати б, на тлі отих глупств, які людство обрало собі за мету існування. Вона вже дегустувала красиве життя. Не аж так, але смаку добрала.

Доня хлопа з Буковини Орка Симчича, якого доля закинула до Києва, але не обернула з галіціянта на східняка, і лаборантки військового училища Клави витягла незлецького квитка в життєвій лотереї. Батька Орка не полишала мрія повернутися до смерек і потічків, там і зашлюбитись, і наплодити діток. Але у Києві вже підстаркуватим хлопцем зустрів молоденьку кацапку Клавочку і махнув рукою на потічки. Клавочка мала сяку-таку житлоплощу в гуртожитку, а Орко — безхатник.

Клава написала з пологового будинку, що назве дочку Свєточкою, а тато єдинокрот став проти мами гопки: в його селі достойні жінки або Зірки, або Іванни, а Свєточка — те для кицьки. Мама поплакала і пристала на Зірку, не хотіла, щоб її лялечку дражнили Ванькою.

Тато Орко обожнював свою пізню Зірку, у три рочки дитя читало й писало, у чотири — малювало і найкраще танцювало у гуртку Палацу піонерів. Постійно винаходив у доні таланти і розвивав. Запала мода на англійську — Зірка з перших дістала вчительку. Схибнулися на фігурному катанні, тато повів доню на «Крижинку». Але хутко забрав звідтам, бо почув від когось: випари штучного льоду погано впливають на жіночий організм. До школи водив тато, на танці — тато, лікаря кликав тато, робив уроки тато. Сусіди казали: всі нормальні діти мають тата й маму, а Зірочка — двох мам.

Любила тата навзаєм. Забалакала рідною йому гуцульською говіркою. Як той уперше почув з її вуст «Червона ружа трояка, мала я мужа-пияка», заплакав. Мама-кацапка була великим прагматиком. Казала: стань бухгалтеркою, чисто, й завжди роботу знайдеш. Тато перечив: тільки вперед, до зірок. Який вуз найпрестижніший? Романо-германський?

Пхайся вгору, я підтримаю. Так і жила Зірка — татова потіха — з синицею в руках, але ж і з буслом у небі. Крім одиначкидочки більше Орко з Клавою на обріст дітьми не спромоглися, то й виростала Зірка паньканою дитиною.

Остудентилася з першої спроби, талант до мов визнавали всі, а платне навчання та інші ознаки нової епохи були ще ген-ген. Дев’яносто перший зустріла аспіранткою з вільним знанням чотирьох мов, до обов’язкових англійської й французької додала самотужки італійську та іспанську.

Постсовіцькі можливості Зірка