Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

німці до лялечки, і тільки в різних кінцях села сумно, наче над покійником, виють покинуті собаки. Жах насувається на хлопця, йому моторошно стає від того виття, від темряви і розгрузлої дороги, що лягла йому під ноги та веде невідомо куди, і він потихеньку починає чалапати з дороги, сподіваючись прибитися до якоїсь хати. Вітер дме злий, колючий, — хоча б затишок, хоча б за стіною десь сховатися від нього! Хлопець тихо переставляє ноги, щоб не чвакала багнюка та не почули бездомні собаки. Вони, певне, показалися на самоті та у відчаї і розірвуть його.

Нарешті — стіна. Він сідає навпочіпки під стіною і заплющує очі. Вітер шумить за рогом; виє і виє десь на далекому кінці села пес; і Юркові здається, що оця самотність і темрява, оця брудна вулиця і ніч ніколи не закінчаться. І тоді, як блискавка, осліпила його згадка про море, про маму, про сонячний день, теплий, ласкавий вітер і, зірвавшись на рівні ноги, він крикнув:

— Мамо! Мамочко! — і побіг геть із цього покинутого села, од цього виття, що годне витягти серце, від оцієї темряви. Він біг, натикаючись грудьми на паркани, налітаючи на колючі кущі, і, продершись крізь них, полетів раптом у яму. Напружився, очікуючи удару після падіння, з жаху тріпнув головою і раптом побачив світло.

Після такої темряви, в якій він біг і падав, світло здалося йому нестерпно різким, і Юрко на мить заплющив очі. Глянув знову і побачив вікно, розчинене в сонячний зелений простір, квітучий бузок, що врунився чудесними хвилями туману — здається, ось зараз подме вітер, ці хмари гойднуться раз, вдруге і полинуть угору. Все це було таке миле, таке прекрасне після важкого сну, що Юра, не знати чому, всміхнувся і з очей його, які здавалися на змарнілому, худому обличчі дуже великими, потекли на подушку сльози. Він плакав, і все в ньому здригалося, і дивно було, що навіть плакати в цьому світі, де є сонце, квіти, голубе небо, — навіть плакати тут солодко, радісно: все це, навіть сльози, якось оновляє тебе.

Щось біле й легке, випливши із-за Юркової голови, закрило на мить вікно, пройшло далі, і хлопець побачив у себе в ногах молоду жінку, що уважно дивилася на нього. Погляд її був суворий, вичікуючий і тривожний, як у мами, коли вона питала Юрка: «Де ти був, халамиднику?»

«А справді, де я був?» подумав хлопець, готуючись до відповіді.

Та жінка нічого не спитала. У неї здригнулися куточки губ, брови трохи піднялися, і раптом тепла ласкава посмішка освітила її чоло, очі, лице. Вона наблизилась до Юрка і погладила його по голові. Рука була прохолодна і пахла чимсь приємним і незнайомим.

Потім Юркові принесли їжу — він їв і всміхався. Все його радувало: і весна, що пнулась у вікна квітучим бузком, і щебетання пташок, і власні худі руки, і навіть те, що він дихав, дивився, їв. Усередині в нього була якась дивна лоскітлива порожнеча, і ніщо вже не боліло, нічого не хотілося — тільки б отак лежати і дивитися, дивитись на все… І навіть про батька й матір він в цю хвилину не згадував, поринаючи в перший здоровий сон після тяжкої хвороби.

Про все це, гірке й непоправне, він згадає потім; про батька і матір йому не раз нагадає життя, нагадає жорстоко й страшно, і багато ще горя чекає малого Муратова на землі. Але все це потім, все це не тут, не в палаті клініки доктора Ландмана, а там, у широкому світі, де плетуться людські стежки, по яких бродять і смерть, і зрада, і радість та щастя. А зараз хлопець вернувсь до життя і радів йому всією силою своїх десяти літ. У такому віці ніяке горе не може заступити життя і ніяка радість не зрівняється із звичайною людською радістю — жити!

Юрко, виснажений в дорозі, переносив тиф важко. Три тижні він не приходив до пам'яті, температура весь час трималася висока, і Магда Ландман щоранку входила до палати з острахом: чи витримав він цю ніч? Вона підходила, дивилася на температурний лист, а потім брала Юркову руку і слухала пульс. Він був слабий і частий. Воскова рука хлопчика обпікала її. Магда дивилася на оце худеньке, загострене обличчя, вкраплене в подушку, на потріскані губи, на гостренькі плечі під смугастою клінічною сорочкою і, слухаючи Юркове важке дихання, відчувала, як тяжко хлопцеві зносити хворобу. Відчувала вона це органічно, так, що їй самій ставало тяжко дихати, і її жахала думка про те, що от вона зараз встане, відійде від Юркового ліжка, і їй буде легко дихати, жити, милуватись весною, а він залишиться із своєю хворобою і буде страждати день, ніч, знову день, ніч. Доки?

Хоч відтоді, як замінила вона в клініці свою матір, що померла, заразившись від хворих холерою, минуло кілька років, Магда назавжди лишилась вразливою і страждала від чужих страждань. Юра Муратов, становище якого було жахливе, викликав у її душі таку ніжність і співчуття, неначе це була її рідна дитина. Може, це ще й тому, що батько багато про нього говорить, багато клопочеться і навіть дзвонить з роботи по кілька разів на день. Повертаючись додому, він одразу ж питає про здоров'я Юрка. Раніше він неодмінно питав Магду:

— Що на фронтах? Ти слухала радіо?

Тепер же, переступивши поріг, він неодмінно говорив:

— Ну, до закінчення кризи лишилося стільки-то. А яка в нього температура? Ще не опритомнів?

А коли криза пройшла і Юрко опритомнів, Магда щиро зраділа. Однак через кілька днів температура почала падати далі, хлопець нічого не міг їсти, його організм переборов тиф, але надломився, виснажений остаточно.

Магда подзвонила батькові, і той сказав одне слово:

— Кров.

Так, Юру могла врятувати тільки кров. Але де її взяти? Воєнного часу це велика розкіш! Адже госпіталям не встигають постачати кров донорські пункти, а в хлопчини ще й перша група. Ну де її взяти? Ні Магда, ні доктор Ландман не могли нічого вдіяти.