Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

слав листи перекладачеві розподільчої комісії Еріху, який був відповідальним працівником гестапо. Кілька разів ходив до нього особисто і просив поклопотатися перед кимсь вищим, комусь доповісти про нього, але Еріх його вигнав раз, вдруге, а потім сказав, щоб Олекса Петрович сам вибрав собі іншу роботу і більше не морочив йому голову.

«Яку роботу? Де? — думав старий, ідучи від Еріха. — Хіба в інтернаті? Ні, з табору треба вибиратися за будь-яку ціну».

Юрський вже давно думав про інтернат. Адже він вчитель, знає німецьку й російську мови — це єдина і найкраща для нього робота.

Прийшовши в інтернат та дізнавшись від фрейлен Бірке про хворобу Юрка, Олекса Петрович хотів з нею повести делікатну розмову, але Бірке одвернулась.

— Момент! — зупинив її Олекса Петрович і швидко заговорив німецькою мовою. Він метушився, тикав собі пальцем в груди, а потім пішов за фрейлен Бірке у двір і продовжував її переконувати в чомусь напівшепотом. Він насуплював брови, втягував голову в плечі і був схожий на актора, що грає страшну роль в дитячій п'єсі.

Бірке раптом підвела брови, розціпила зуби і вперше з ніг до голови оглянула Олексу Петровича.

— Натурально, доннерветтер, це дуже цікаво! — сказала вона і всміхнулась. — Гаразд, я поговорю з начальством, — пообіцяла вона на прощання й записала до свого блокнота номер табору і прізвище Юрського.

— До побачення, — фрейлен по-військовому клацнула закаблуками і пішла в двір.

— Так я прошу вас не забути! — крикнув їй услід Олекса Петрович.

Фрейлен Бірке хитнула головою.

А через кілька днів, коли табірники повернулися з роботи, до штуби[5] з майстром Кернером зайшов перекладач-гестапівець Еріх.

— Юрський! — гукнув він. — До мене!

І коли розгублений Олекса Петрович підтюпцем підбіг, той швидко задав йому кілька запитань німецькою мовою і коротко наказав:

— Збирайся! І швидко!

Олекса Петрович зібрався миттю і, наспіх попрощавшись із сусідами, пішов за перекладачем. Гестапівець ішов попереду, засунувши руки в кишені, за ним, шкутильгаючи, поспішав Юрський у своїх дерев'яних шкарбанах, а позаду, акуратний, як завжди, йшов майстер Кернер, задумано пощипуючи вуса.

— Куди вони його повели? — стурбовано запитав сусід Юрського.

— В інтернат, може, — невпевнено мовив Борсуков.

— За віщо це старого?

— Куди це його?

Але ніхто нічого не міг сказати. Тимчасом Еріх замкнувся з Юрським у кабінеті начальника табору і довго про щось розмовляв, перш ніж написати йому рекомендаційного листа до начальника інтернату. Того ж вечора Олекса Петрович був на новому місці.

Юрко побачив його, вийшовши з клініки. Олекса Петрович був у новому костюмі з простенької тканини, в пристойних черевиках, гладенько виголений і причесаний.

— А я вже чекаю тебе, — радо сказав він Юркові, взяв його за руку і повів до трамвая.

4

Після повернення з клініки Юрко знову посварився з Осою. Трапилося все це після сніданку, коли лаштувалися йти на роботу (дітей водили на тютюнову фабрику набивати сигарети). Юрко ненароком наступив Осі на ногу, і мстивий Оса, знаючи, що слабий після тифу Юрко не дасть йому на цей раз здачі, навідліг ударив його в обличчя. Від удару Юркові блискавки засвітилися в очах. Він закрив лице руками і схилився. Тоді Оса вдарив його ще раз по голові.

В цей час почулася команда «струнко», і Юрко, похитуючись, випростався. На правому фланзі, наче десь далеко-далеко, маячила постать начальника інтернату в жовтій формі із свастикою на рукаві. Він ішов понад строєм і свердлив водянистими очима кожного учня.

Вийшовши насередину, він зупинився, надувся, мов півень перед тим, як заспівати (не вистачало тільки, щоб начальник ляснув себе по боках обома руками, як півень крилами), і гаркнув, викинувши руку вперед і вгору:

— Хайль Гітлер!

— Ха-айль! — недружно відповіли йому хлопчаки, теж викинувши руки.

У Юрка з розбитого обличчя текла кров, він затиснув носа й рота лівою рукою і так лишився стояти. І хоч на привітання він, як і всі, підняв праву руку, начальник примітив, що стояв він неправильно і навіть не крикнув «хайль».

Знявши окуляри, він довго придивлявся до Юрка, потім надів їх і спитав:

— Чий це вихованець?

— Мій, — сказав Олекса Петрович.

— О! Ваші вихованці не хочуть мене вітати? Чому? Ви їх не навчили?

Олекса Петрович щось хотів пояснити, але начальник гаркнув на нього так, що в шеренгах усі здригнулись.

— Навчіть його вітатися! Зараз же!

— У нього розбите обличчя.

— Я його не заставляв цього робити. Це мене не обходить. І потім, що за розмови? Візьміть його і підіть до мого кабінету. Ми там поговоримо з вами.

Про жорстокість начальника інтернату навіть Юрко встиг наслухатися немало розповідей. Кажуть, він б'є вихователів у себе в кабінеті за дрібниці. В доброму настрої він влаштовує бійки дітей в інтернаті і переможців преміює бутербродами. Сам він знає бокс і, розбираючи бійки, дає вказівки, куди краще бити, щоб послати противника в нокаут, його прихильністю користувалися Оса та подібні до нього, що не так силою і сміливістю, як підступністю перемагали ровесників. Взагалі бійки в інтернаті не заборонялись. Навпаки, заборонялось скаржитись, якщо тебе поб'ють.

Олекса Петрович вів Юрка в кабінет начальника вперше. Він був схвильований і дорогою мовчав. У кабінеті він спитав, як усе це трапилось, і Юрко розповів йому про сутичку з Осою.

Начальник зайшов через півгодини, без потреби переклав на столі якісь папери і нарешті бликнув на Юрка, потім на Олексу Петровича.

— Я