Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

У неділю вперше до клініки прийшов Юрський. Він знав, що Юркові вже минулося все страшне і він видужає. Тому звістка про те, що хлопцеві погіршало, дуже вразила Олексу Петровича. Він бігав навколо доктора, вмовляв його, потираючи за звичкою руки, а той суворо дивився на нього з-під окулярів і мовчав.

— Хлопцеві потрібна кров, — сказав нарешті він. — Перша група. А де її взяти?

Вражений Юрський постояв якийсь час, попрощався і пішов.

— Перша група, — бурмотів він, — перша група…

Заходив вечір. Це був ворог хворих: хворій людині завжди тяжче увечері — і тому Магда в цей час відчувала не спокій, не тиху замріяність чи задуму, а тривогу.

Бузок уже цвів, і духмяні пахощі висіли в повітрі, яке, здавалося, навіть погустішало від них. Земля ледь відчутно дрижала — десь далеко бомбардували якесь місто, але до цього звикли, і навіть Магда не звертала уваги на такі «дрібниці». Вона вже збиралася йти до палати провідати Юрка, коли хвіртка одчинилася і на веранду зайшов Олекса Петрович.

— Знову ви? — здивувався доктор Ландман. — Чому?

— У мене перша група. Візьміть у мене кров для хлопця.

— Як? У вас? Це дурниці! Ви впадете на роботі завтра ж.

— Ви помиляєтесь, докторе Ландман. Я вже другий тиждень працюю в інтернаті, тобто фізично нічого не роблю і споживаю хорошу їжу. Головне — в мене перша група. Візьміть мою кров і врятуйте хлопця. Це для мене вся втіха, — голос Олекси Петровича упав. Він схилив голову і дивився собі під ноги.

— Магдо, зроби аналіз на групу і на гемоглобін, — доктор Ландман пильно дивився на Олексу Петровича, наче прикидав: упаде вчитель чи не впаде?

— Ходімте, — звернулась Магда до Олекси Петровича і пішла вперед. Він слухняно пішов за нею, чомусь намагаючись ступати в її слід — нога в ногу. Це було важко зробити, бо кроки у Магди часті й маленькі, і Олекса Петрович сердився на себе, на те, що власні ноги його погано слухаються.

Аналізи вийшли непогані, і доктор Ландман повів Олексу Петровича у свій кабінет.

Наготувавши інструмент, Магда стягнула руку Юрського гумовим джгутом, доктор Ландман приготував шприц. Вени в Олекси Петровича виявилися товстими.

— Чудові вени, — похвалив доктор і схилився над рукою Юрського. — Цей хлопчик ваш родич? — спитав він, звичним рухом вганяючи голку у вену.

Олекса Петрович майже не відчув болю.

— Ні, — відповів він. — Ми з одного села, жили поруч. Хлопець зріс на моїх очах. А тепер лишився сам…

— Як ви себе почуваєте? — спитала Магда.

— Добре, — відповів Юрський, спостерігаючи, як доктор Ландман поволі тягнув шприцем з його вени кров. — У мене, — продовжував він розповідь, — не було своїх дітей. Все чужі й чужі в школі. А до цього звик, ну просто наче рідний він мені.

Доктор Ландман нарешті вийняв шприц, приклав до проколу вату в спирті і зігнув руку Юрського. Повернувшись до світла, він підняв шприц голкою вгору. Кров проти лампи рубіново світилась.

— Запиши, Магдо, десять кубиків, — сказав він дочці.

— Ваше прізвище? — спитала Магда Олексу Петровича.

— Юрський, — відповів він.

Із шприца раптово вирвалась цівка крові. Не діставши стелі, вона впала на руки доктора і забруднила білосніжні рукави халата. Доктор Ландман повільно повернувся до Юрського і подивився на нього так, ніби вперше побачив або наче впізнавав і не міг пізнати.

— А як ви пишетесь? Через умляут чи через йот?

— Через йот, — відповів Олекса Петрович, немов школяр, підвівшись із стільця.

— А треба через умляут, — сердито сказав йому доктор, віддав шприц Магді і скинув халат. — До побачення, — кинув він Юрському. — Приходьте днів через три, може, ваша кров знадобиться ще. Хоча… — він махнув рукою і вийшов.

Олекса Петрович потоптався на місці і, попрощавшись із Магдою, вийшов і собі.

Дівчина сиділа якийсь час, думала, чому образився батько, і ніяк не могла придумати. Взагалі він на роботі нервує, може сердитись через дрібниці, але сьогодні нічого такого, що могло б його розсердити, не було.

Вона чула за стіною батькові кроки і все більше й більше дивувалась, що його так схвилювало. В такі хвилини батько не любить, щоб його турбували, а їй так хотілося з ним поговорити. Проте йти до його кімнати вона не наважувалась.

Та ось кроки наблизилися до дверей і завмерли. Вона уявила, як батько стоїть перед дверима, пощипує брову і дивиться собі під ноги, або на ручку дверей, чи ще на якусь дрібницю.

Двері рипнули. Доктор зайшов і якийсь час ходив туди й сюди перед столом Магди. Нарешті спинився.

— Вже кілька ночей мене мучила одна думка. Прокинусь годині о п'ятій і ніяк не можу згадати прізвища під отим доносом на Муратова. Сьогодні оце згадав. Донос був підписаний Юрським, через йот. А треба через у-умляут, — розумієш?

— Так оцей старий виказав Муратова? — жахнулась Магда. — Батька оцього хлопця?

— А я знаю? — крикнув доктор. — Я на такі запитання не відповідаю! — він пішов до дверей, але на порозі зупинився. — Ти ще сумніваєшся?!

— А кров? Чому ж він кров свою віддає хлопцеві? Як можна не сумніватись?

Доктор вернувся до столу і, махнувши рукою, сів.

— Я теж сумніваюсь, — стомлено сказав він, — і нічого не розумію.

Олекса Петрович Юрський не зупинився ні перед чим, він робив усе, що тільки можна було, аби покинути табір та позбавитись його режиму, голодного і холодного існування, важкої роботи по розчищенню вулиць, завалених руїнами. Через кого тільки можна було, він