Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

— Доктор Ландман, — сказав перекладач, — говорить, що там і годують дітей краще, ніж в трудовому таборі дорослих. Та це так і є. Він говорить, що їх там і вчать, так що вашому синові буде непогано.

— Ви не турбуйтесь, — знову заговорив лікар у пенсне. — Він буде близько від вашого табору, і ви зможете його навідувати в неділю. — Він швидко написав щось на клаптику паперу і подав батькові. Той мовчки згорнув папір і десь засунув у одяг.

— Ну, хлопчику, йди ось у ці двері, — говорив далі чоловік у пенсне, і голенький Юрко, обережно ступаючи по кахляній підлозі, пішов, притискуючи до грудей свою одежину. Батько бачив його тоненькі ноги, такі тоненькі, що суглоби виділялися гулями, кістляву спину й гострі рухливі лопатки і вловлював у рідній постаті сина, у його рухах і ході багато дорогого, Ксениного, чого раніше наче й не помічав. «Ех, і життя ж тобі випало, синочку!» подумав він з гіркотою і важко зітхнув.

Простягнувши руку до дверей, Юрко оглянувся. У його широко розкритих великих очах було запитання, розгубленість. «А ти ж як? А що далі?» питали батька ці очі. Так він мелькнув на порозі і зник, а батько ще довго дивився на двері, що зачинилися за ним. Далі підняв важкий погляд на лікарів.

— Куди ж тепер мені йти? — спитав він.

— Зараз поки що йдіть у баню, ось у ці двері, праворуч. А потім у гамбурзький трудовий табір, — відповів лікар у пенсне.

Перекладач посміхнувся іронічно, дриґнув довгою своєю ногою і, коли двері за Муратовим-старшим закрились, сказав:

— Він туди не піде, докторе Ландман. Цей суб'єкт був партизаном у себе дома. Ось донос його земляка, поданий начальникові охорони.

У сивого лікаря впало з носа пенсне, коли він читав брудного папірця, покладеного перед ним перекладачем. Швидким завченим рухом доктор поставив пенсне на місце, але воно впало знову.

— Я помічаю, ви хвилюєтесь, докторе Ландман? — єхидно запитав перекладач.

Доктор глянув на нього і нічого не відповів.

У фрейлен Бірке була тяжка рука. Коли ранком Юрко не встиг заправити постіль і по сигналу змушений був стати у шеренгу, вона підійшла і вдарила його в обличчя. І рука наче пухка у фрейлен Бірке, і сама вона худа, не дуже висока, і плечі в неї вузькі, але від її удару Юрко опинився на підлозі, а з носа в нього одразу ж потекла кров. Навіть в роті стало солоно.

— Підведись, — спокійно сказала фрейлен.

Юрко підвівся і крізь дзвін в ушах погано розумів, про що питала його фрейлен Бірке.

— Зрозумів, за що? — почув він нарешті її голос і ствердно хитнув головою.

Фрейлен закурила сигарету, вдарила рукою об руку, наче струшуючи з них щось брудне, і пішла понад рядами ліжок. Сорок вісім її вихованців стояли двома шеренгами між двома рядами ліжок і, здається, не дихали. Але огляд закінчився щасливо, і фрейлен Бірке повела хлопчиків на ранкову гімнастику. Юркові вона дала дві хвилини на те, щоб він заправив як слід постіль і потім щоб прибіг на гімнастику.

Так невдало почався його перший день у таборі-інтернаті.

На зарядку він встиг, вправи виконував добре — цьому його навчили ще в школі, — і тут обійшлося без зауваження і кари. Після сніданку їх повели в клас.

Фрейлен Бірке була в них наставницею. Її уроків — фізкультури та німецької мови — боялися як вогню. Всі сорок вісім чоловік в класі були росіяни, і через те арифметика, читання, писання викладались поки що по-російськи. Німецьку мову вчили щодня, і давалася вона Юркові дуже туго.

На першій же перерві його, як новачка, оточили хлопці. Це були його ровесники, всім їм було по десять-дванадцять років. Вони розпитували Юрка, звідки він, де його батьки, скільки закінчив класів. Раптом, розштовхавши всіх, перед Юрком виріс пикатий хлопчина. З одного погляду видно було, що це забіяка. Є такі хлопчаки в кожному колективі, і завжди їх можна впізнати навіть зовні. У цього, що стояв зараз перед Юрком, був облуплений ніс і руде непокірне волосся задиркувато стирчало над лобом якимсь дивним вихром, наче його колись ще малим лизнула корова, та так воно й залишилось на все життя. Рот великий із заїдами, а очі — ну, просто кошачі: зелені, нахабні, так і липнуть, наче гумовий клей, до тебе.

— Що в тебе є? — спитав він Юрка і наказав: — Показуй, зараз же!

— У мене є тільки ножик. Мені тато подарував.

— Показуй ножик!

Юрко вийняв з кишені невеличкий складаний ножик з кістяною колодочкою і почав одкривати.

— Дай я сам, — рудий вирвав у Юрка ножик і, примружившись, одкрив його зубами. В руках у рудого ножик здавався ще кращим. Він повертів його в руках, попробував пальцем і раптом прицілився на невеличкий кленочок, що його, мабуть, тільки в цьому році посадили.

— Ножик, здається, гострий, зараз спробуємо.

— Не чіпай дерево, Оса! — сказав чорноокий хлопчина, що стояв перед Юрком. — Не чіпай, чуєш? Влетить од Бірки.

Рудий оглянувся, презирливо чвиркнув крізь зуби і одбатував нижню гілочку.

— Бірка! — подав хтось приглушений голос. Всі одразу кинулись врозтіч.

— Тікай, — шепнув Юркові чорноокий хлопець, але Юрко не схотів тікати.

Фрейлен Бірке підійшла до деревця, підняла зрізану гілку.

— Ну, — спокійно спитала вона Юрка, — хто зрізав гілку?

Не встиг Юрко зібратися з думками, як рудий крикнув:

— Він зрізав гілку! Ось