Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Мирон Ілліч Додін, — сказав товстун. — Поліцмейстер. Сатрап, яких пошукати.
— Ви тут усіх знаєте?
— І всіх, і про всіх, — охоче відповів Кругляк. — Ви, Платоне Яковичу, не соромтеся. Як треба — питайте, дам кожному вичерпну характеристику. Служба така в мене, знаєте. Я їх прославляю в «Полтавських відомостях» за власним підписом і даю чосу в «Рідному краю» під чужим. Як нагода випадає, звісно.
— Ви, шановний, народний месник, не інакше. Чисто Робін Гуд.
— Краще Устим Кармалюк, — мовив товстун без тіні іронії. — Нічого, вони всі в мене ще почухаються.
Поліцмейстер став точно під царським портретом, їв очима Чечеля й не приховував цікавості. Перехопивши погляд, Кругляк розпростав плечі, вирівняв вузол краватки, чемним кивком привітав Додіна. Той зробив стриманий жест навзаєм, заклав руки за спину.
А Чечелю вже махав Добронравов.
Розділ 4
Тихе болото
о це ви порушили наш спокій.Міський голова не питав — стверджував. Чечель коротко потиснув простягнуту руку, відчуваючи: поліцмейстер свердлить очима. Перш ніж відповісти, чемно приклався до затягнутої в білу рукавичку руки пані Черненко. Жінка випромінювала неприховану цікавість до особливого гостя, натомість хазяїн міста дивився насторожено й обережно. Щойно розтиснув руку, ступив на півкроку назад, аби триматися від Платона хай на невеличкій, та все ж — відстані.
— Коли така нагода, прошу вибачити за гармидер, вчинений з моєї вини. — Чечель легенько стукнув підбором об підбір.
— Але погодьтеся: де ще, крім нашої старої Полтави, хай у нас, кажуть, провінція, порушника вітали б найкращі люди міста? — Черненко далі не посміхався жодним м’язом на обличчі, говорив впевнено й серйозно. — Я тут на дозвіллі погортав газети, ото вже було про що писати. Так чи ні, Дмитре Олексійовичу? — Він глянув на редактора.
— Саме так, Олександре Олександровичу, — охоче підтвердив Іваненко. — Найкращі пера постаралися.
— Чисто авантюрний роман вийшов, — вів далі голова. — Це не я, це дружина моя так сказала. Так, Ганно Іванівно?
— Наше тихе болото давно час збурити, — погодилася та. — Хоч Полтава вже кілька років як славиться театральними прем’єрами. Та й найкращі артисти нас уже не оминають. Але все одно, Платоне Яковичу, ви додали нашому миру-спокою трошки перчику.
— Швидше насипав перцю декому на хвіст, — не стримався Кругляк, який не знати коли почав крутитися поруч. — Я тут якось уже казав: пора, пора рідній Полтаві мати своїх героїв.
— Наскільки відомо, пан Чечель не тутешній.
Гурт дружно озирнувся на поліцмейстера — він теж наблизився.
— Але й не з аж таких далеких країв, — парирував Платон. — Ніжин, давнє козацьке місто.
— Та всі ми земляки, — збоку підступив чоловік у круглих окулярах. — Нарешті познайомимося особисто. Граков Павло Павлович, підрядник.
Платон стрепенувся, ставало цікавіше.
— То це ваш помічник зіграв мене тоді, у готелі?
— За моєю порадою. — Потиск Гракова виявився на диво міцним, він закінчив фразу, не відпускаючи правицю Чечеля. — То моя довірена особа. Настільки довірена, мосьпане, що навіть грошей за ризик не взяв. Бо, каже, знудився в крамниці. Але десять рублів я все ж йому виписав.
Скельця окулярів не приховували, навпаки — підкреслювали трохи завузький, азійський розріз його очей.
— Панове, досить уже стояти, прошу до столу. — Міський голова зробив широкий жест.
Спершу подали борщок.
Дам частували французьким вином, чоловікам пропонували горілку в запітнілих довгастих карафках і коньяк — у низеньких, пузатих. Після першого тосту на столі з’явилися спаржа й трикутні скибки свіжих помідорів. І сало, просто з льодовика, з тонкими рожевими прожилками, нарізане тонкими шматочками. Під цю закуску легко пішов другий тост, але передихнути поважним гостям не дали. По обидва боки столу виросли офіціанти. Там двоє тримали тацю з величезним осетром, а третій наділяв охочим щедрі кусні, навпроти — пара утримувала тарелю з поросям, запеченим з гречкою, видивляючись, хто з гостей зажадає такого.
До предмету розмови господар зібрання повернувся після четвертої чарки, коли нарешті страви носити перестали й можна було перевести подих.
— А тепер, шановне панство, уже ніхто й ніщо не заважає нашому гостеві розповісти, що ж, зрештою, стало причиною недавнього гармидеру.
— Думаю, краще за мене це зробить Кирило Юхимович... — спробував відкараскатися Платон.
— Ідея належить вам! — Добронравов жартівливим жестом виставив руки перед собою й помахав, мовби розганяючи повітря. — Ви драматург цієї вистави. Вам і карти в руки. Між іншим, там якраз на картах усе замішалося.
— Ми тут зібралися невеликим, проте щільним, я б сказав — родинним колом, — знову заговорив Черненко. — Я, шановні пані та панове, уже встиг переговорити з нашим харківським гостем, — кивок у бік Добронравова. — Є певні, гм, делікатні моменти, котрі він воліє замовчати й має на те повне право. А Платон Якович без його дозволу так само не має повноважень говорити зайвого. Тож давайте не втамовувати нашу спрагу з джерел, котрі нам не належать. Як компенсацію прошу повідати історію, яку нам усім можна почути.
Не відкрутитися.
Чечеля дедалі більше бентежив поліцмейстер. Той немов затявся пропалити в Платонові дірку своїм поглядом, якого неможливо було уникнути. Крім того, ніколи раніше сищику не доводилося викладати суть справи, яку розв’язав, перед таким зібранням. До відчуття, що стоїть перед купою народу голий, додалося зовсім незвичне й цілком неприйнятне ототожнення себе з провінційним актором. Але ця асоціація й підказала раптом, як правильно повестися.
— Якщо Кирило Юхимович дає добро, я готовий розважити товариство, — мовив Платон, провівши долонею по голеному черепу. — Але пропоную спершу налити чарки й келихи, пані та панове. І вкотре піднімемо їх за процвітання вашого чудового міста.
Він грав і розумів — більшість присутніх бачить це. Тим не менше не сходив із обраного шляху. Тепер лишалося втриматися від відвертого блазнювання, адже його сприймуть як вияв неповаги. Насправді ж ніхто з присутніх ще не дав Чечелю такого приводу, навіть поліцмейстер. Хоча саме з його боку відчувалася небезпека,
